Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Я тутечки, — крикнув чорт.

— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

— Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

— Розв'яжи мого коханого, — попросила,

— Він мені ще є потрібний.

Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в опалку й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.

Леґінь розв'язав дідька і сказав:

— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!

— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

— Гай, най буде, — погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

ГУЦУЛ І ПСЯЧЕ ЦІСАРСТВО[55]

В одній державі був цісар, злий і безсердечний. Він ненавидів людей, а понад усе любив свою доньку і багатство. За золото і дороге каміння міг чортові душу віддати.

Одного разу сказав доньці:

— Я йду подивитися на військо. Може, підеш зі мною.

Для тебе теж буде цікаво.

— Ой тату, з великою охотою, — прощебетала царівна.

Пішли. Цісар ходив по касарнях, всюди пхав свого носа, на кожного покрикував. Дівчина цікавилася не порядками, а жовнірами. Коли мали вертатися додому, вона сказала цісареві:

— На зицирпляці я бачила дуже файного жовніра. Зроби мені волю і забери його до палацу.

— Коли так хочеш, доню, то най буде…

Цісар дав розказ, аби чорнобривого гуцула підготували для служби в палаці. Того ж таки дня легіня файно вбрали, повели до дохтора, аби його оглянув. Дохтор постукав пальцями у легіневі груди, сказав йому роззявити рота і зробив свій висновок:

— Ес іст гут.

Жовнір здивувався:

— Ади, який вчений: подивився мені в зуби і відразу вгадав, що я з Кут. Що то значить — мудра голова!

Жовнір перейшов до цісарського палацу. Але і там не мав ні хвильки спокою. Чи ходить у саду, чи стоїть на варті, чи відпочиває — царівна за ним бігає, як тінь.

— Будь моїм чоловіком!

— А що на це скаже вельможний цісар?

— Він зробить мені волю, бо є моїм татом.

Ніхто не знає, що і як говорила царівна із цісарем, але на другий день він покликав жовніра до себе.

— Ти хочеш засватати мою доньку? — спитав.

— А чому би й ні?

— Та ти ж гуцул з Кут — не рівня мені.

— Зрівняємось — і буду рівня.

— Ади, як ти вмієш говорити! Та спершу мушу знати, чого ти є вартий. Сьогодні переночуєш у клітці з ведмедем.

— Це можна зробити. Я з самим фельдфебелем ночував цілий рік і нічого мені не сталося, а з ведмедем.

Тільки дозволь, цісарю, взяти з собою бритву, квачик, мило й дзеркальце. Там, може, треба буде поголитися.

— Бери все, що хочеш.

Затрутили гуцула до клітки, де був злий ведмідь. Ведмедисько присів у кутку і тільки лупає очима.

Гуцуляк дістав бритву, нагострив її, розробив мило намилився і почав голитися.

Раптом ведмідь заговорив до нього:

— Мой, ти, гуцуляку… Ти б мене не підголив? Гуцул глипнув на нього таки не дуже весело.

— Чому б ні? Але спочатку мушу зв'язати тобі ноги.

— Роби, що хочеш, але поголи.

Жовнір зв'язав докупи всі чотири лапи, намилив йому писок, почав шкрябати. Ведмідь стогнав, хропів, але терпів. Коли все було закінчено, мовив:

— Від такого голення можна здохнути.

— Аби ти знав! Думаєш, що мені легко кожного дня отак шкрябатися. Але мушу… Ади, ти став молодший на цілих десять років. Хоч веди тебе до шлюбу…

Гуцул розв'язав ведмедеві лапи, а сам ліг у куток.

— Я змучився, — сказав. — Хочу виспатись…

— Лягай, лягай, я буду тихенько.

Жовнір спав, як праведний, а ведмідь ходив на пальцях. Уранці вже й сонечко зійшло, а гуцул хропить.

Прийшов цісар. Думав, що в гуцула вже нема цілої кістки. А коли уздрів, що ведмідь з гуцула відганяє мух, то аж роззявив рота.

«Біда на мою голову, — подумав, — таки доведеться видати царівну за гуцула! Але не видам, а таке придумаю, що як піде, то більше не повернеться!»

Розбудив гуцула, покликав до палацу і сказав:

— Як хочеш мати царівну, то підеш на острів і принесеш мені повну торбу діамантів.

— А де є той острів?

— Не знаю. Сам дізнаєшся.

— Гай, най буде!

Гуцуляк узяв жовнірську торбу і пішов у світ. Ішов день і ніч, ще один день і ще одну ніч. Коли розвиднялося, причвалав до якогось села не села, міста не міста. Ніде ні душі. Став перед малою, як буда, ратушею і прочитав: «Псяче цісарство».

— Ади, куди-м потрапив! — здивувався.

З вікна ратуші виглянув якийсь кудлатий псисько. Вп'ялив у жовніра свої червоні очі й заскавулів на всю державу. Боже мій! На скавуління з буд повибігали пси і такий рейвах вчинили, що волосся на голові хлопця встало дибом. Кожен пес чи навіть цуцик ліз до його литки. Не знаю, що сталося б з гуцулом, якби не прибіг величезний кудла.

— Ану — ані мур-мур! — скомандував він.

Пси поклали писки на передні лапи. І навіть гуцул, як правдивий цісарський жовнір, який знав, що таке команда, став гаптах і віддав честь. То був псячий цісар. Він повеселішав і вдарив лапою гуцула по плечу:

— Ти мені до вподоби. Виджу, що десь тебе добре навчили, як треба шанувати високе начальство. Ти що за один?

— Я з самої столиці сусіднього цісарства.

— Як живуть пси у вашій державі?

— Ліпше, ніж цісарські жовніри. Мешкають у палацах, у панських покоях, їдять смачну страву, купаються у теплій воді, ходять на шпацир зі своїми панами. їх навіть цілують. А наш цісар не може й пообідати без пса.

— Файно, файно… А ти куди