Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Вілл заплющив очі, сціпив зуби, а я побігла до трибун.

Важко повірити, що так багато людей могло відмовитися допомогти, коли мова зайшла про інвалідний візок, що застряг у багні, особливо коли крик про допомогу лунав із вуст дівчини в міні-спідниці, яка мило всміхалася. Я, звичайно, не дуже розуміюся з незнайомими людьми, але відчай зробив мене безстрашною. Я ходила від групи до групи любителів верхогонів з проханням просто приділити мені кілька хвилин і допомогти. Вони дивилися на мене й на мій одяг так, наче я заманюю їх у якусь пастку.

— Це для чоловіка в інвалідному візку, — прохала я. — Він застряг.

«Ми чекаємо наступного етапу», — казали вони. Або «пробачте». Або «я мушу бути тут до о пів на третю — ми зробили ставку на цього коня».

Я навіть думала попрохати жокея або й двох. Та коли підійшла до загону, то побачила, що вони ще менші за мене.

Коли я дійшла до парадного кола, то шаленіла від люті. Підозрюю, що я навіть шкірилася до людей, а не всміхалася. І як-то вже зраділа, коли побачила парубків у смугастих сорочках поло. На їхніх спинах було написано «Остання межа Маркі», й вони судомно стискали бляшанки з-під пива «Пілснер» і «Теннетс екстра». З акценту я зміркувала, що вони десь із північного сходу, і з вигляду їхнього було знати, що останню добу парубота не просихала. Вони зраділи, коли я підійшла, і я боролася зі спокусою знов показати їм пальця.

— Сонечко, ану всміхнися. У Маркі останні парубоцькі вихідні, — незрозуміло пробурмотів один із них, кладучи руку мені на плече.

— Сьогодні понеділок, — я забрала руку.

— Жартуєш… Уже понеділок?

Він похитнувся.

— Ану, поцілуй його.

— Насправді, — почала я, — я хочу попрохати вас про допомогу.

— Усе, що завгодно, кицю. — Він хтиво підморгнув.

Його товариші хиталися навколо нього, мов водорості.

— Та ні, справді. Мені потрібно, щоб ви допомогли моєму другові. Біля автостоянки.

— Шкода, але я не певен, що здужаю допомогти йому, кицю.

— Гей, ви. Маркі, почався наступний забіг. Ти робив ставку? Я, здається, робив.

Вони повернули назад до треку, втрачаючи до мене цікавість. Я оглянулася на паркованку й уздріла згорблену постать Вілла й поруч Натана, який силкувався витягнути його візок. Я в’явила, як повертаюсь додому й розповідаю Вілловим батькам, що ми кинули супердорогий візок на паркованці.

І тут я побачила татуювання.

— Він солдат, — вигукнула я. — Колишній солдат.

Один за одним вони повернулися.

— Його було поранено. В Іраку. Ми просто хотіли добре провести час. Але ніхто не хоче нам допомогти. — Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ветеран? Ти серйозно? Де він?

— На паркованці. Я просила багато кого, але ніхто не хоче допомогти.

Здавалося, їм знадобилася хвилина чи дві, щоб перетравити те, що я сказала. Але потім вони ошелешено подивились один на одного.

— Нумо, хлопці. Так не може бути.

Парубки, похитуючись, пішли за мною. Я чула, як вони перемовляються проміж себе, бурмочучи: «Кляті цивільні… вони не в’являють, як це…»

Коли ми прийшли, Натан стояв за Віллом. Голова Вілла ще глибше втиснулася в комір його куртки, було холодно, й Натан прикрив Віллові плечі ще однією ковдрою.

— Ці дуже приємні джентльмени запропонували нам допомогу, — сказала я.

Натан дививсь на бляшанки з пивом — я мала визнати, вони були не дуже схожі на лицарські обладунки.

— Куди його доставити? — спитав один з них.

Решта стояла навколо Вілла, привітно киваючи. Один запропонував йому пива, очевидячки, не розуміючи, що той не може його взяти.

Натан жестом вказав на авто.

— Та ж назад у машину. Але для цього треба доправити його до трибун, а потім машину розвернути.

— Не треба цього робити, — сказав один, ляскаючи Натана по спині. — Ми можемо доправити його до вашого автомобіля, еге, хлопці?

Усі дружно погодилися. Вони поставали навколо візка.

Я вагалася.

— Не знаю… його нести досить далеко, — наважилась я заперечити. — І візок дуже важкий.

Вони були п’яні, як ніч. Дехто з них заледве тримав свою бляшанку. Котрийсь тицьнув пиво мені в руку.

— Не хвилюйся, кицю. Для друга-солдата — все, що завгодно.

— Ми не покинемо тебе тут, приятелю. Своїх ми ніколи не покидаємо.

Я побачила Натанове обличчя й люто похитала головою. Вілл, здавалося, не міг узагалі нічого сказати. Він просто був похмурий, а коли чоловіки обступили візок і з криком підняли його вгору, Вілл стривожився.

— У якому полку, люба?

Я спробувала всміхнутися, перебираючи в пам’яті назви.

— Стрілецький… — відповіла я. — Одинадцятий стрілецький.

— Я не знаю такого, — упав у річ інший.

— Це новий полк, — промимрила я. — Цілком таємний. Розташований в Іраку.

Їхні кросівки ковзали в багнюці, й моє серце закалатало. Вони підняли Віллів візок на кілька дюймів над землею, наче портшез. Натан побіг по Віллову сумку, відчиняючи перед нами дверцята автівки.

— Хіба ці чоловіки навчалися в Каттерику?

— Так, — відповіла я, а потім змінила тему: — То хто з вас одружується?

Ми обмінялися номерами телефонів. Вони скинулися й запропонували нам майже сорок фунтів у фонд реабілітації Вілла та перестали наполягати тільки тоді, коли я сказала, що хай краще вип’ють за нас. Я повинна була поцілувати кожного з них, поки нарешті позбулася Маркі та його товаришів. І поки скінчила, в голові від випарів алкоголю паморочилось. Я махала їм, коли вони йшли до трибун, доки Натан не змусив мене сигналом клаксона сісти в машину.

— Вони допомогли, хіба ні? — раділа я, вмикаючи запалювання.

— Довготелесий впустив мені пиво на праву ногу, — упав у річ Вілл. — Смердить тепер.

— Не можу повірити, — промовив Натан, коли я нарешті повернула в бік головного входу. — Дивися — там ціла паркованка для інвалідів прямо біля трибун. І вона заасфальтована.

Решту дня Вілл мовчав. Він попрощався з Натаном, коли ми відвезли того додому, а потім замовк і мовчав усю дорогу до замку. Надворі похолоднішало й поменшало машин. Нарешті я припаркувалася надворі біля флігеля.

Я опустила Віллів візок, завезла його всередину й зробила йому теплого чаю. Далі перевдягнула та перевзула його, кинула заляпані пивом штани в пральну машину й розпалила камін, щоб Вілл зігрівся. Потім умикнула телевізор і затулила штори, щоб у кімнаті стало затишніше. Та тільки тоді, коли сиділа з Віллом у вітальні, попиваючи свій чай, я зрозуміла, що мовчав він не через утому й не тому, що він хотів подивитися телевізор, — він просто не розмовляв зі мною.

— Щось… щось сталося? — запитала я, коли він