Читати книгу - "Син"

Ларс Їлберґ примостив знайдену у контейнері для сміття коло 7-Eleven газету таким чином, щоб вона правила йому за подушку цієї ночі. Він звернув увагу, що кілька сторінок поспіль присвячені вбивству заможної дами з фешенебельного західного району міста. Якби жертвою був який-небудь горопаха, що сконав від передозування отруєною ширкою десь за вокзалом чи в районі Скіппергата, його б заледве згадали кількома рядками. Якийсь юний вискочень з КРИПОСу на прізвище Бйорнстад заявив, що в розслідуванні буде задіяно всі доступні ресурси. Ого! А як стосовно упіймання масових вбивць, які підмішують миш’як і щурячу отруту в ширку, якою вони торгують?

Їлберґ визирнув зі свого тінистого закутка. До нього наближався якийсь тип у фуфайці з каптуром, схожий на одного з бігунів, що охоче включають стежку вздовж річки у маршрути своїх регулярних пробіжок. Але бігун, помітивши Їлберґа, уповільнив темп, і Ларс подумав, що то або полісмен, або шикарний хлопчик у пошуках модних метамфетамінів. Аж коли бігун уже під мостом скинув каптур, Їлберґ упізнав хлопця. Той упрів і захекався від бігу.

Їлберґ підвівся з підстилки, враз повеселівши, майже щасливий.

– Привіт, друзяко! Я доглядав твої речі: усе, як було, отам, на місці, – кивнув він у бік кущів.

– Дякую, – сказав хлопець, присівши навпочіпки і перевіряючи свій пульс. – Але я хотів спитати, чи не зробив би ти мені ще одну ласку?

– Звісна річ! Що завгодно.

– Дякую. Хто з дилерів продає «супербой»?

Ларс Їлберґ заплющив очі. Чорт забирай…

– Не треба, друзяко. Тільки не «супербой».

– Чому ні?

– Тому що я тобі можу назвати трьох людей, яких це паскудство вбило цього тільки літа.

– Хто продає найчистіший продукт?

– Про чистоту нічого не скажу – це не моє дуриво. Але з дилерами усе просто. В цьому місті «супербой» продається лише в одній точці. Дилери завжди працюють у парі. В одного товар, а інший бере гроші. Вони виснуть під Нібруа.

– І на що вони схожі?

– Як коли. Але гроші зазвичай бере здоровило з ряботинням і короткою стрижкою. Він бос, але любить сам гендлювати на вулиці і приймати гроші. Підозрілий, сука, не довіряє своїм дилерам.

– Кремезний і рябий?

– Так, його легко упізнати за повіками. Верхні повіки звисають на очі, і в нього через те сонний вигляд. Зрозумів мене?

– Ти маєш на увазі Калле?

– Ти його знаєш?

Хлопець повільно кивнув.

– Тоді ти в курсі, що у нього з повіками?

– Які у нього години роботи, не знаєш? – запитав хлопець.

– Вони там з четвертої до дев’ятої. Я знаю, бо їхні перші клієнти починають підтягуватись у чергу ще за півгодини. А останні прибігають, як ті щури канавами, щоб не запізнитись.

Хлопець знову накинув свій каптур на голову.

– Дякую, друже.

– Ларс. Мене звати Ларс.

– Дякую, Ларсе. Тобі щось потрібно? Гроші?

Ларсу завжди потрібні гроші. Він похитав головою.

– Як тебе звати?

Хлопець пересмикнув плечима, мовби кажучи: називай, як тобі заманеться. І побіг далі.

Марта сиділа в приймальні, коли він пройшов сходами повз неї і пішов далі вгору.

– Стіґе! – гукнула вона.

Він зробив іще кілька кроків, перш ніж зупинитись. Це може бути пов’язано з типовим для наркоманів уповільненням рефлексів. Або ж його ім’я – не Стіґ. Він упрів: таке враження, що він біг. Вона сподівалась, це не означає, що він ускочив у халепу.

– Я дещо для тебе маю, – сказала вона. – Зачекай!

Вона взяла коробку, сказала Марії, що повернеться за кілька хвилин, і поспішила до нього. Вона злегка торкнула його за лікоть.

– Ходімо до вашої з Джоні кімнати.

Коли вони увійшли в кімнату, їх зустріло несподіване видовище. Штори були підняті, а кімната залита сонячним світлом. Джоні не було, а повітря в кімнаті було свіжим, бо одне з вікон залишили відчиненим – настільки, наскільки дозволяв обмежувальний замок. Рада наказала встановити обмежувачі на вікнах у кожній кімнаті по кількох прикрих інцидентах, коли пішоходи внизу лише дивом не постраждали від падіння великих, важких предметів, які регулярно викидалися з вікон Центру: радіоприймачі, звукові колонки, музичні центри, а іноді також телевізори. Втім, безпосереднім приводом для розпорядження щодо обмежувачів стали не електричні прилади, а органічна речовина. Внаслідок поширеної серед пожильців нестримної соціальної фобії вони часто відмовлялися ходити у спільні туалети. Тому деяким з них дали дозвіл тримати у своїй кімнаті відро, яке вони регулярно спорожнювали, хоча, на жаль, дехто – вкрай нерегулярно. Один з таких пожильців тримав відро на підвіконні, щоб у відкрите вікно виходив найгірший сморід. Якогось дня, коли хтось з адміністрації різко відчинив двері у кімнату, протяг перекинув відро. У новій кондитерській внизу велися ремонтні роботи, і саме на ту мить на драбині просто під вікном стояв маляр. Маляр не зазнав серйозної фізичної травми, але Марта, яка першою прибула на місце нещасного випадку, щоб надати допомогу постраждалому, знала, наскільки глибоко позначився той інцидент на його психіці.

– Сідай, – сказала вона, показуючи на стілець. – І скидай кросівки.

Він зробив, як вона звеліла. Вона відкрила коробку.

– Я не хотіла, щоб інші їх бачили, – сказала вона, дістаючи пару чорних черевиків з м’якої шкіри.

– Вони від мого батька, – додала вона, простягаючи йому черевики. – У вас приблизно однаковий розмір.

Він подивився так здивовано, що вона сама відчула, як зашарілась.

– Ми не можемо вирядити тебе на співбесіду в кросівках, – квапливо проказала вона.

Доки він узував черевики, Марта оглянула кімнату. Вона не була впевнена, але їй здавалось, що вона відчуває запах миючого засобу. Прибиральників, наскільки вона знала, тут сьогодні не було. Вона підійшла до фотографії, приколотої до стіни.

– Хто це?

– Мій батько, – відповів він.

– Справді? Офіцер поліції?

– Так. Поглянь.

Вона обернулась до нього. Він підвівся і тупнув спочатку правою, а потім лівою ногою об підлогу.

– То як?

– Підходять ідеально, – усміхнувся він. – Велике спасибі, Марто.

Вона здригнулась, коли він вимовив її ім’я. Не тому, що вона не звикла до такого звернення, – навпаки, мешканці Центру знали весь персонал тільки на ім’я. Прізвища, домашні адреси та імена членів родини – ніщо з цього не розголошувалось. Адже співробітники Центру щоденно бували свідками купівлі-продажу наркотиків. Справа була в тому, як він вимовив. Зворушливо. Ретельно і невинно, але так само – з почуттям. Вона усвідомила, наскільки недоречне її перебування в цій кімнаті з ним наодинці. Але ж вона була впевнена, що Джоні теж тут буде. Вона питала себе, де він міг подітись: підняти Джоні з ліжка здатні тільки наркотики, туалет або їжа. Саме в