Читати книгу - "Останнє бажання"

зі спини впаде, то барон село спалить, а з нас шкуру здере. Їду далі, а голод усе дужче мені дошкуляє. Розпитую про роботу, є, авжеж, але яка? Тому впіймай русалку, тому німфу, іншому — лісницю… Геть одуріли, по селах людських дівок як маку, а їм нелюдських забаглося. Ще один просить — забий йому скорпіонника і дістань кісточку з його долоні, бо кажуть, що та кістка, змелена і всипана до юшки, підсилює потенцію…

— Ось це якраз нісенітниця, — укинув Горицвіт. — Я пробував. Нічогісінько вона не підсилює, а юшка від неї набирає такого смаку, наче була зварена на старих онучах. Ну але якщо люди вірять і ладні платити…

— Я не вбиватиму скорпіонників. Як і інших нешкідливих створінь.

— То ходитимеш голодний. Або зміниш професію.

— На яку?

— На будь-яку. Можеш, наприклад, зробитися жерцем. Непоганий би з тебе жрець вийшов — із твоїми принципами, моральністю, знаннями про природу людини і всякого створіння. Те, що не віриш у богів, не повинно зашкодити. Я знаю мало жерців, котрі вірять. Іди в жерці й перестань себе жаліти.

Горицвіт заклав ногу на ногу і зацікавлено приглядівся до стертої підошви.

— Ти мені, Геральте, нагадуєш літнього рибалку, який під кінець життя відкрив, що риба смердить, а від води тягне холодом і ломить кості. Будь послідовним. Балаканина і скарги нічого не змінять. Якби я побачив, що попиту на поезію більше немає, то повісив би лютню на кілочку і став би садівником. Вирощував би троянди.

— Не мели дурниць. Ти б не спромігся на таку жертву.

— Що ж, — погодився поет, далі вглядаючись у підошву, — може, й не спромігся б. Але наші професії де в чому різняться. Попит на поезію і звучання струн не спаде ніколи. З твоїм заняттям гірше. Ви, відьми́ни, самі позбавляєте себе роботи, поступово, але постійно. Що краще і сумлінніше ви працюєте, то менше маєте роботи. Адже вашою метою, сенсом вашого існування є світ без потвор, світ спокійний і безпечний. Тобто світ, у якому відьми́ни зайві. Парадокс, правда ж?

— Правда.

— Раніше, коли ще були єдинороги, існувала численна група дівчат, які берегли цноту, щоби могти їх ловити. Пам’ятаєш? А щуролови з сопілочками? Всі мало не билися за їхні послуги. А край їм поклали алхіміки, винайшовши ефективні отрути, а на це наклалося загальне одомашнення котів, тхорів і ласок. Тваринки були дешевші, симпатичніші й не лигали стільки пива. Вбачаєш аналогію?

— Вбачаю.

— Тож користуйся чужим досвідом. Цнотливиці від єдинорогів разом із роботою тут же втратили цноту. Деякі, бажаючи компенсувати собі роки утримання, були потім знамениті технікою й жагою. Щуролови… Ну… Їх краще не наслідуй, бо всі як один спилися і стали волоцюгами. Що ж, виглядає на те, що зараз прийшла черга відьми́нів. Читаєш Родеріка де Новембра? Є там, наскільки пам’ятаю, згадки про відьми́нів, про тих перших, що почали їздити світами якихось триста років тому. В часи, коли селяни виходили жати озброєними групами, села оточував потрійний частокіл, купецькі каравани нагадували переходи найманих армій, а на валах нечисленних міст день і ніч стояли готові до вистрілу катапульти. Бо ми, люди, були тут зайдами. Цією землею володіли дракони, мантикори, грифи й амфісбени, вампіри, вовкулаки і стриги, шишимори, химери й літавці. І землю цю треба було відбирати у них шмат за шматом, кожну долину, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І вдалося це нам не без неоціненної допомоги відьми́нів. Але ті часи минули, Геральте, минули безповоротно. Барон не дозволяє вбити вилохвістку, бо це, напевно, останній драконід у радіусі тисячі миль і не наганяє страху, а збуджує лише співчуття й ностальгію за давніми часами. Троль під мостом зжився з людьми, це вже не потвора, якою лякають дітей, а релікт і місцева приваба, до того ж корисна. А емпузи, мантикори, амфісбени? Сидять собі у гущавинах і неприступних горах…

— Отож я мав рацію. Щось закінчується. Подобається це тобі чи ні, але щось закінчується.

— Мені не подобаються твої штамповані фрази. Не подобається міна, з якою ти їх виголошуєш. Що з тобою діється? Я тебе не впізнаю, Геральте. Еее, до біса, їдьмо мерщій на південь, у ту дику сторону. Як зарубаєш пару потвор, твоя нудьга промине відразу. А потвор там має бути чимало. Кажуть, що як стара баба втомиться там від життя, то йде сама-самісінька до лісу по хмиз, не беручи зі собою рогатини. Результат гарантований. Ти мусиш лишитися там жити.

— Може, й мушу. Але не лишуся.

— Чому? Там відьми́нові простіше заробити.

— Заробити простіше, — Геральт ковтнув із пляшки. — Але витратити складніше. До того ж там їдять пенцак і просо, пиво смакує як сцяки, дівчата не миються, а комарі кусають.

Горицвіт голосно зареготав, спираючись потилицею об полицю й обтягнуті шкірою корінці книжок.

— Просо і комарі! Це мені нагадує нашу першу спільну мандрівку на край світу — мовив поет. — Пам’ятаєш? Ми познайомилися на празнику в Ґулеті й ти мене підмовив…

— Це ти мене підмовив. Ти ж мусив тікати з Ґулети, мов огню вхопивши, бо дівчина, якій ти засадив прямісінько під сценою для музикантів, мала чотирьох дужих братів. Шукали тебе по всенькому місту, погрожуючи каструвати і виваляти в смолі та тирсі. Тому ти й причепився тоді до мене.

— А ти мало зі штанів не вискочив з радості, що знайшов товариша. До того часу в дорозі ти міг порозмовляти хіба що з конем. Але хай буде, маєш рацію, було так, як ти кажеш. Я й справді мусив тоді на якийсь час зникнути, а Долина Квітів видавалася мені для цього найкращим місцем. Це ж мав бути край залюдненого світу, форпост цивілізації й Нового, найдальша точка на межі двох світів… Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, Горицвіте.

КРАЙ СВІТУ

I

Горицвіт обережно спустився зі східців корчми, несучи дві посудини, через вінця яких перетікала піна. Лаючись упівголоса, протиснувся через групку цікавської дітвори, що товклася довкола. Навкіс перейшов через подвір’я, обминаючи коров’ячі коржі.

Довкола виставленого на майдані стола, при якому відьми́н розмовляв зі старостою, зібралося кільканадцять поселян. Поет поставив кухлі на стіл, сів сам. Негайно ж зорієнтувався, що за час його короткої відсутності розмова не просунулася вперед ні на п’ядь.

— Я відьми́н, пане старосто, — не знати вже котрий раз повторив Геральт, обтираючи пивну піну з губ. — Нічим не торгую, не вербую до війська і не вмію лікувати від сапу. Я відьми́н.

— Професія така, — невідомо вже котрий раз пояснив Горицвіт. — Відьми́н, зрозуміло? Вбиває стриг і упирів.