Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

Якщо об'єднатися з США та Англією, то ще може з'явитися шанс на перемогу.

Доведеться відмовитись од колишньої мрії про світове панування й розподілити російський пиріг на трьох. Щоб «зосередитися на конфлікті зі Сходом», Гіммлер та Шелленберг збиралися запропонувати західним державам такий план: вермахт виводить свої війська з Північної Франції, Голландії й Бельгії. Після розгрому Радянського Союзу Німеччина передає Англії район між Об'ю та Леною, а Сполученим Штатам — район між Леною, Камчаткою та Охотським морем.

Доведеться підказати фюрерові думку: поки не пізно, піти на мирову з томмі та янкі!

1

Льотчики Лехфельда прокинулися в одну хвилину від важкого гудіння літака. Вони добре розумілися на звуках своїх машин, але гул, що покотився небом, був їм незнайомий. Вони висипали на веранду, але літак уже сховався в неясній досвітній імлі.

Два Ме-109 злетіли й помчали в той бік, куди зник невідомий літак.

Через кілька хвилин з аеродрому на мотоциклі приїхав Гехорсман.

— Бачили, панове? — крикнув він знизу.

— Що трапилось, Карле? — запитав Вендель.

— Трапилося те, чого можна було давно сподіватись.

— Та кажи ж до ладу!

— В службі оповіщення спали, дияволи… Він шугнув он звідки й пролетів над смугою.

— А ти, йолопе, думав, що він вирішив сідати?

— Я не думав, а просто чергував у майстерні, — образився Гехорсман.

— Якої марки був літак?

— «Москіто».

— Тепер дідька лисого доженеш…

— Може, зіб'ють зенітники? — спитав пілот Шмідт.

— Ха, ти бачив, щоб вони коли-небудь збивали? — засміявся Вендель.

Суперечка урвалася, коли пілоти почули, що наближається гул. Винищувачі вигулькнули з-за лісу й одразу плюхнули на землю. Мотор одного з них сильно димів. Льотчики побігли до аеродрому.

— Ну як, Паулю? — закричали вони Піхту, який вилазив із кабіни.

Піхт лише махнув рукою.

— Він дременув од нас, як заєць. — Вайдеман скинув парашут на землю і, розминаючись, пройшов туди-сюди. — Засік усе-таки… Тепер чекаймо гостинців…

— А «фок» наздогнав би? — запитав Піхт Вайдемана.

— Навряд, — відповів Вайдеман. — Заважкий він.

На аеродромі від самого початку війни з Росією чергували по готовності номер один два винищувачі. Будь-якої хвилини дня й ночі вони могли злетіти назустріч ворогові. Цього раннього ранку чергували Піхт і Вайдеман — обидва на літаках Ме-109.

Винищувач «Фокке-Вульф-190» з поршневим мотором повітряного охолодження прислали до Лехфельда недавно. Льотчики могли спостерігати його лише здалеку: підходити близько до нього нікому не дозволялося, крім Вайдемана, який з посадою першого льотчика-винищувача «Штурмфогеля» поєднував обов'язки командира загону повітряного забезпечення.

Літак був добре озброєний і захищений бронею. Міністерство авіації дало фірмі велике замовлення. Цю машину Гітлер мав намір кинути в одну з вирішальних битв.

— Наше чергування закінчилося, сьогодні будемо тренуватися на стрільбах, — промовив Вайдеман, оглядаючи свій винищувач.

На узліссі у відвалі сапери обладнали для льотчиків тир. — За триста метрів од рухливих мішеней літаків було встановлено кабіну «месершміта» з прицілом. Перед ліхтарем стояв кулемет МГ-17. Льотчик ручкою керування міг направляти кабіну в будь-який бік — створювалось відчуття польоту. Він ловив у приціл рухливу мішень російського літака й відкривав вогонь.

Краще за всіх стріляв Вайдеман. Кабіна легко йшла за ручкою керування, він швидко ловив мішень і короткою чергою пронизував її від носа до хвоста.

— Оце стрілець! — захоплювалися пілоти. — Скажи, Альберте, як це тобі вдається?

Вайдеман, посміхаючись, відповів:

— Фахова таємниця. Якщо я навчу вас, мені не дадуть залізного хреста.

Відстрілявшись, він підійшов до Піхта:

— Паулю, набридла мені вся ця штука. Буду проситися на фронт.

— Отам тобі приготують березового хреста, — сказав Піхт. — Адже зрештою дороблять «Штурмфогель».

У цей час «москіто» — облегшений англійський бомбардувальник із знятим озброєнням — перелетів Ла-Манш і приземлився на авіабазі в південно-східній частині Англії Медменгемі. Капітан Чарлз Боут, командир «москіто», негайно передав плівку до фотолабораторії.

Так, він сфотографував відокремлений у сільській місцевості поблизу Аугсбурга аеродром.

Так, він бачив у кінці злітної доріжки дивні чорні смуги.

Так, вони спарені.

Фотолабораторія аерофотограметричного підрозділу підтвердила повідомлення про те, що німці зайняті випробуванням нових апаратів. Як видно, це ракети чи літаки з реактивними двигунами. Вони й полишають на злітній доріжці чорні сліди від газових струменів. Ні в Англії, ні в Сполучених Штатах такої зброї не було, якщо не брати до уваги кількох експериментальних примірників «Глостер» та «Белл Р-59»…

2

Для нового «Штурмфогеля» фірма «Юнкере» прислала випробувані двигуни, і Зандлер наважився зняти поршневий мотор, щоб не обтяжувати носа машини. Вперше після довгої перерви він вирішив випробувати «Штурмфогель» лише на реактивній тязі.

— Альберте, — сказав Зандлер Вайдеманові перед польотом, — я наказав поставити в кабіні кіноапарат. Якщо пощастить злетіти, не забудьте його ввімкнути, Кіноплівка розповість нам про показання приладів.

— Це в тому випадку, коли я вріжу дуба? — награно-наївно запитав Вайдеман.

— Мало що може скоїтися. — Зандлер нервово смикнув худим плечем. — Після катастрофи в Рехліні ми повинні довести панам великого рейху, що «Штурмфогель» — це не мертвонароджена дитина.

— Розумію, — на цей раз серйозно відповів Вайдеман…. Скажено завищали двигуни. Стрілка гасоміра полізла вниз — так грабіжницьки мотори спалювали гас.

— «Штурмфогель», вам зліт! — почув Вайдеман у навушниках.

Літак рвонув уперед. Вайдеман натиснув педалі, потягнув ручку, але машина не слухалась керма. Вона мчала бетонною смугою незалежно від волі пілота. Відчувши, що скоро закінчиться бетонна смуга, Вайдеман прибрав тягу й натиснув на гальма. Машина різко хитнулась, замалим не перевалившись на хвіст.

«Адже лише так я зумію підняти літака! — здогадався Вайдеман. — На швидкості сто шістдесят кілометрів я натисну на гальма, хвіст потрапить у повітряний потік, і «Штурмфогель» стане керованим».

До літака, що зупинився в кінці аеродрому, під'їхали інженери й Зандлер.

— Знову не вийшло? — запитав збентежено Зандлер.

— Я не міг одірвати хвоста літака. На зльоті він був не керований.

— Так, я бачив це. Щось я не розрахував.

— Дозвольте спробувати злетіти ще раз.

— Що ви задумали? — насторожився Зандлер.

— Спробую на зльоті загальмувати. — Це небезпечно, Альберте.

Але Вайдеман промовчав. Він одстібнув парашут і виліз з кабіни. Під'їхав гасозаправник. Техніки перекинули його шланги до горловини баків у крилах «Штурмфогеля».

— Добре, зробимо ще одну спробу, — дозволив Зандлер.

«Старий довго не протягне», — подумав Вайдеман, дивлячись на бліде, виснажене обличчя професора.

Знову із страшенним гуркотом рвонувся «Штурмфогель» аеродромом. Вайдеман легким рухом притиснув педаль гальма. «Штурмфогель» помчав тепер на основних шасі. Ручка керування пружно вп'ялася в долоню.

— Ага, послухався! — лизнувши губи, прошепотів Вайдеман.

Тепер він виразно бачив смужку аеродромних прожекторів у кінці бетонного майданчика. Машина досягла зльотної швидкості, але Вайдеман ручкою притискував її до бетонки і лише на останніх метрах потягнув