Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

— Стій! Раніше ти ніколи не бував в Істкрофті, чи не так?

— Ваша правда, я тут уперше, — відповів Ерагон.

Упертий вартовий похитав головою:

— А ти маєш тут родину чи друзів, які б дали тобі притулок?

— Ні, не маю.

— І що ж тоді привело тебе до Істкрофта?

— Нічого, зовсім нічого. Я мандрую на південь, щоб забрати родину моєї сестри й відвести її назад, до Драс-Леони, — відповів Ерагон. Утім його вигадана історія, здається, не справила на вартового жодного враження. «Може, він мені не вірить, — розмірковував юнак, — а може, вже чув силу-силенну таких історій, і вони перестали його цікавити».

— Тоді прямуй до будинку мандрівників, так буде найкраще. Там тобі дадуть попоїсти й ліжко на ніч. А якщо ти захочеш залишитися тут, в Істкрофті, довше, ніж на одну ніч, тоді я маю тебе попередити: ми не терпимо крадіжок, розпусти або, крий Боже, вбивства. Для порушників наших законів у нас є міцні кайдани й шибениця, що будь-коли готова зробити свою страшну справу. Ти все зрозумів?

— Авжеж, пане.

— Тоді йди собі з миром. Хоча ні, стривай! Як тебе звати, незнайомцю?

— Берган.

Почувши його ім'я, вартовий повернувся й почвалав геть, аби продовжити свій вечірній обхід. Ерагон дочекався, доки його ліхтар зник за найближчим будинком, і підійшов до дошки оголошень, що висіла ліворуч від воріт.

На ній було з півдюжини плакатів із зображеннями різних злочинців та два величезні пергаменти, завдовжки в три фути, що відразу впадали в око. На одному з них був намальований Ерагон, на іншому — Роран, проте і там, і там значилось, що вони зрадники корони. Юнак схвильовано розглядав пергаменти, а коли побачив, яку винагороду графство обіцяє за їхні голови, його очі стали круглими, ніби монети. Портрет Рорана й справді був дуже схожий. Художник не забув навіть про бороду, яку той відпустив уже після втечі з Карвахола, а от портрет Ерагона дуже віддалено нагадував Вершника, оскільки там його було зображено ще до Кривавої Клятви, коли він мав людську подобу.

«Як же все змінилося», — подумав Ерагон.

Пройшовши вперед, юнак проминув майже все селище й урешті-решт таки знайшов будинок мандрівників. Загальна кімната будинку мала низьку стелю із закіптявілого дерева. Жовті свічки із сала давали м'яке, мерехтливе світло й сповнювали повітря димом. Підлогу було вкрито очеретом упереміш із піском, який рипів під Ерагоновими черевиками. Ліворуч від Вершника смажилася свиня на вогнищі, а також стояли стільці та столи. Навпроти виднівся шинквас — така собі фортеця, що підняла свого розвідного моста, аби захистити барильця з пивом та елем від орди змучених спрагою чоловіків, нападу яких можна було чекати майже звідусіль.

У кімнаті перебувало близько шістдесяти мандрівників, тож дихати в ній було майже нічим. На додачу до всього довкола стояв такий гамір, що Ерагон зі своїм надтонким слухом почувався так, ніби опинився поруч із потужним водоспадом. Йому було дуже важко зосередитись на якомусь одному голосі. Щойно він ловив одне слово або фразу, як їх миттю перекривали репліки інших людей. У загальному галасі розчинявся й спів трьох менестрелів, що виводили жартівливу пісеньку «Люба Етрід о'Даут».

Ерагон насилу пробрався крізь юрбу до шинкваса. Він хотів був переговорити з жінкою, яка розливала напої, однак та була така заклопотана, що минуло п'ять хвилин, доки вона звернула на нього увагу.

— Я до ваших послуг, чого бажаєте? — поцікавилась вона, прибираючи пасмо волосся, що спадало на її вкрите потом лице.

— Чи міг би я зняти у вас кімнату або якийсь куток, де можна було б заночувати?

— Я не знаю. Вам треба поговорити з власницею будинку. Вона скоро спуститься, — мовила жінка й махнула рукою вбік темних сходів.

Ерагонові нічого не залишалось, як чекати. Він усівся біля шинкваса й став приглядатися до людей. Кого тут тільки не було… Напевно половину з усіх присутніх становили місцеві селяни, які прийшли сюди, щоб весело провести ніч. Решта, чоловіки й жінки, а нерідко й цілі родини, швидше за все, були біженцями, які покинули свої домівки й шукали більш спокійну місцину для життя. Їх легко було впізнати за потертими сорочками й брудними штаньми, а також за тим, як вони з острахом приглядалися до кожного незнайомця, який наближався до них. Проте геть усі присутні намагались не дивитися в один із кутків кімнати, де гуляла найменша компанія — солдати Галбаторікса.

Чоловіки в червоних сорочках галасували найдужче — вони весь час реготали, кричали й гепали по столу своїми велетенськими кулаками, закутими в обладунки. А добряче хильнувши, починали мацати всіх поспіль жінок, які необачно пробували пройти повз них.

«Цікаво, вони поводяться так, оскільки знають, що ніхто не посміє їм суперечити? Їм що, аж так кортить повихвалятись власною силою? — міркував Ерагон. — Чи тому, що їх насильно приєднали до армії Галбаторікса, і вони тепер хочуть хоч якось прикрити свою ганьбу п'яним бешкетом?»

Менестрелі тим часом завели нову пісню:

Вітер бавився волоссям Етрід о'Даут,

А та кричала лордові Еделю:

«Звільни мерщій мого коханого,

Інакше відьма зла тебе оберне на козла!»

Але той лиш реготав:

«Не боюсь я твоєї відьми, ніяка вона не зла!»

Юрба розступилась, і Ерагон побачив стіл, упритул присунутий до стіни. За ним сиділа самотня жінка, чиє обличчя було сховане в довгому каптурі темного дорожнього плаща. Довкола неї зібралося четверо товстих червонопиких п'яних фермерів. Двоє з них притулилися до стіни по обидва боки від жінки, ще один усівся навпроти, розвернувши стільця задом наперед. А четвертий поставив ліву ногу на край столу, звісивши собі на коліно своє велетенське черево. Фермери про щось жваво розмовляли, безтурботно розмахуючи руками. Ерагон не міг чути, про що саме вони говорять, але схоже було на те, що якоїсь миті відповідь жінки неабияк їх роздратувала, бо всі четверо спохмурніли й повипинали груди, ніби задерикуваті півні, що ось-ось готові кинутись до бою. Тоді один із них посварився на жінку пальцем.

Ерагон чудово розумів, що вони були чесними працьовитими чоловіками, які необачно втопили свою ввічливість і добрі манери в пивних кухлях. Таких бідолах він не раз бачив на свята в Карвахолі. Старий Герроу не поважав чоловіків, які не знали міри в пияцтві й завжди виставляли себе на посміховисько. «Це неподобство, — казав він. — Якщо ти вже п'єш не задля насолоди, а задля того, щоб забути свою лиху долю, то будь такий ласкавий, роби це деінде — там, де ти нікому не завдаватимеш клопоту».

Тим часом