Читати книгу - "Незвіданий світ"

то відблиски гарячої ще лави. Ні, не може бути! Лава мусила б застигати знизу, а не залишатися на стрімкій стіні скелі. Що ж це таке? Я міг дати собі дивну, але єдино можливу відповідь. Червонуваті плями — то відблиски вогнищ у печерах, і ті вогнища могли розкласти тільки людські руки. Значить, тут, на плато, є люди! Моя експедиція блискуче виправдала себе. Буде про що розповісти в Лондоні.

Довгий час я лежав і стежив за цими тремтячими цяточками світла. Від мене до них було зо десять миль, а втім, навіть на такій відстані я бачив, як вони іноді затьмарювались — хтось, проходячи перед вогнищем, затуляв його. Чого не дав би я, аби мати змогу піти туди, зазирнути всередину, а потім розказати своїм товаришам, який вигляд і звички має людська раса, що живе в такому дивовижному місці! Зараз це, безперечно, було неможливо, але не менш безперечне й те, що ми не можемо залишити плато, не вивчивши досконало цього питання.

Озеро Ґледіс — моє власне озеро — лежало коло моїх ніг, немов сповнене живого срібла, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях із води визирали піщані мілини. На тихій поверхні, там і тут, давалося взнаки життя — то на воді з’являлися кола, то в повітря вистрибувала якась сріблобока риба, то з-під води вигиналася гаспидно-чорна спина доісторичного чудовиська. Один раз на жовтій косі я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.

Невдовзі мою увагу привернуло до себе те, що відбувалося коло моїх ніг. Дві тварини, схожі на величезних броненосців, спустилися до водопою і почали пити, ляскаючи по воді своїми довгими, пружними язиками, що нагадували червоні стрічки. Велетенський олень із гіллястими рогами — розкішне, сповнене королівської величі створіння, — підійшов туди ж із своєю самицею та двома малятами. Таких оленів немає ніде в іншому місці, і найбільший із бачених мною американських оленів чи лосів не дістав би йому й до плеча. Раптом він застережно форкнув і разом з усією родиною зник в очереті. Броненосці й собі поквапились заховатися. Стежкою наближалася до води нова, найжахливіша на вигляд потвора.

Я, певне, бачив уже десь цю незграбну постать, цю горбату спину з зубчастою торочкою, цю пташину голову, нахилену до самої землі. А, пригадав! Та це — стегозавр, тварина, замальована в записнику Мепл-Вайта; перше, що привернуло до себе увагу Челленджера. Ось тут він, просто переді мною, і, може, це саме його зустрів американець. Земля тремтіла під його важкою ходою, а коли він ковтав воду, все навкруги аж гуло. Протягом п’яти хвилин він був так близько від мене, що я вільно міг торкнутися рукою огидних гребенів, які хилиталися на його спині. Нарешті він потупав назад і незабаром зник серед скель.

Коли я глянув на годинник, було вже о пів на третю. Треба було закінчувати свою експедицію. Знайти дорогу додому було зовсім нескладно, бо я весь час ішов берегом струмка, що впадав у озеро якраз між купи каменів, на одному з яких я примостився. Я пустився назад у чудовому настрої, відчуваючи, що зробив велике діло й повертаюся до товаришів із важливими новинами. Найважливішою з них були, безперечно, печери з вогнищами, заселені якимось плем’ям троглодитів. Також я міг розповісти ще про своє дослідження центрального озера. Я міг засвідчити, що в ньому повно дивовижних істот і що я на власні очі бачив багато наземних видів доісторичних тварин, яких ми до того часу не стрічали. Мені здавалося, що мало кому з людей доводилося пережити такі незвичайні події, і мало кому пощастило настільки збагатити скарбницю людських знань.

Занурившись у ці міркування, я здолав уже майже половину шляху до табору, коли якийсь дивний шум позаду повернув мене до сучасного мого становища. То було щось середнє між форканням і риками: низькі, приглушені, грізні звуки. Вочевидь, якась тварина; але я не бачив її і прискорив ходу. Через півмилі звук повторився. Він виходив десь зовсім зблизька, був іще голосніший і загрозливіший. Серце мені перестало тіпатись, коли я зрозумів, що звір, хоч би хто це був, іде за мною назирці. Я вкрився потом, а волосся на голові стало дибки. Те, що ці чудовиська шматують та нищать одне одного, було звичайним проявом боротьби за існування, але мені ніколи й на думку не спадало, що вони можуть кинутися на людину, ганяти й переслідувати господаря всього живого. Згадалася мені закривавлена морда, що її ми бачили при світлі смолоскипа лорда Джона, — жахливий привид із дантового «Пекла». Ноги мої підгиналися. Я спинився й перелякано глянув назад, на залиту місячним світлом стежку. Ніщо не порушувало тиші цього казкового світу. Сріблясті галявини та темні тіні кущів на них — більше я не вгледів нічого. Аж раптом тишу прорізав той самий низький горловий звук. Тільки був він іще голосніший, іще ближчий до мене. Сумнівів не могло бути ніяких. Хтось ішов моїм слідом і наздоганяв мене.

Я стояв, неначе паралізований, і розгублено дивився назад. Аж ось я побачив його. На дальньому кінці галявини, що її я тільки-но перейшов, зарухалися кущі. Велика чорна тінь висунулася з-за них і плигнула на галявину. Кажу «плигнула» свідомо, бо звір пересувався, як кенгуру, випроставшись на повен зріст, спираючись потужними задніми лапами на землю, а передні тримаючи перед собою. Розмірами й силою звір не поступився би слонові, тільки рухи його, незважаючи на статуру, були надзвичайно жваві. Глянувши на нього, я спершу подумав, що це миролюбний ігуанодон, але зараз же, хоч як мало знався на зоології, зрозумів, що то була зовсім інша тварина. Замість невеличкої, подібної по формі до лані голови великого трипалого травоїда звір мав широченну, квадратну, наче в жаби, морду — таку, як та, що налякала нас минулої ночі. Його люті крики та надприродна енергія переконали мене, що це — динозавр, одна з найкровожерніших тварин, що будь-коли ступали по землі. Кожні декілька десятків ярдів страховисько опускалося на передні лапи й обнюхувало ґрунт. Воно, ясна річ, шукало мене. Подеколи на хвильку воно помилялося, але зараз же виправляло свою помилку