Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Що?

— Чи не краще нам звернутися по допомогу до команчів?

— І зрадити їм нашу таємницю, щоб вони зняли з нас скальпи й захопили наші скарби? Ліпше не поспішати, ще маємо час подумати. Дивись, індіанці сіли перекусити. Давай сюди в’ялене м’ясо, я теж зголоднів.

Тепер Кончес міг побачити мене, встаючи по їжу, тож я буквально в останню мить встиг відповзти назад, зникнувши з його поля зору.

Приєднавшись до товаришів, я переказав їм усе, що зумів почути.

— А де ж ті троє, що поїхали з Лейтенантом грабувати купців? — запитав Сем. — Як я пам’ятаю, один з них мав би лишитися з Патріком.

— Про це вони не сказали ні слова. Можливо, Патрік розправився зі своїм спільником, щоб розв’язати собі руки. Але що нам тепер робити з Капітаном і Кончесом?

— Дамо їм спокій, Чарлі, хай їдуть далі.

Віннету заперечно похитав головою.

— Нехай мої білі брати подумають про те, що в кожного з них є тільки один скальп!

— А хто збирається в нас його забрати? — поцікавився Сем.

— Ракурро.

— Ну, їм це не вдасться. Вони вирушили в похід і скоро заберуться звідси.

— Мій білий брат — відважний воїн, але йому невідомі шляхи команчів. Вони йдуть на могилу свого вождя, якого звали Темний Дим. Ракурро щороку відвідують могилу в день загибелі вождя. Він загинув від руки вождя апачів Віннету.

Тепер я зрозумів, чому Віннету стежив за цим загоном.

— Це не має значення, — сказав Сем. — Якщо в них такі важливі справи, то тим паче навіщо їм втручатися в чужі сварки?

— Мені теж не хочеться намарне проливати кров, — висловився я.

— Мої білі брати вчинять так, як вважатимуть за потрібне, — відповів апач, — але нехай пам’ятають, що той, хто шкодує ворога і вбивцю, платить за це власного кров’ю. Я все сказав!

Мені було незручно через те, що я не погодився з думкою Віннету, хоча в глибині душі й розумів, що він має рацію. Але того дня уже пролилася кров, і я не міг погодитися, щоб без крайньої потреби й небезпеки для себе знову позбавляти когось життя, нехай навіть це буде життя убивць і негідників.

Я все ще розмірковував про це все, коли в таборі команчів почулися крики, що свідчило про те, що там сталося щось несподіване і незвичайне. Ми побачили, що Капітан і Кончес також стривожилися і помчали до повороту стежки. Я дуже обережно поповз до узлісся й визирнув. Команчі зібралися на березі річки і, штовхаючи одне одного, розглядали щось у річці. Тоді вони кинули те, що розглядали, назад у воду і обступили вождів та обох білих, а потім раптово схопилися на коней і рушили в дорогу.

— Що там сталося? — запитав Бернард, коли я повернувся.

— Вони щось розглядали в річці. Здається, до них течією принесло труп Гольферта.

Віннету уважно слухав, розуміючи, що нашу присутність викрито, якщо я правильно вгадав причину переполоху в таборі команчів.

— Мій білий брат впевнений, що тіло мертвої людини може проплисти так далеко? — запитав він.

— Думаю, що так. Ріка тут глибока, течія швидка.

Не зронивши ні слова, апач встав і зник між деревами. Напевно, він вирішив вийти до річки вище за течією, щоб команчі не могли його помітити, а потім поплисти під водою навздогін за тим предметом, який так схвилював червоношкірих.

Це було дуже небезпечно. І хоч він був прекрасним плавцем, йому таки довелося б час од часу виринати над водою, щоб вдихнути повітря. Крім того, його могли побачити Капітан і Кончес, яким теж могло спасти на думку піти до річки й перевірити, що схвилювало команчів. Ну і, зрештою, не можна було виключати, що команчі тільки вдали, що поїхали, а самі сховалися в лісі й вислали до річки розвідників: там, де з’являється труп із вогнепальною раною, має з’явитися й той, хто її завдав. Як під час війни не можна залишати в себе в тилу не завойовану чи бодай не взяту в облогу фортецю, так і на Дикому Заході небезпечно дозволяти, щоб озброєна людина розгулювала за твоєю спиною, особливо якщо ти не знаєш її намірів.

Вождеві апачів належало проплисти близько півмилі, на що йому було потрібно не більше ніж тридцять хвилин. До цього слід було додати десять хвилин пішки до річки. Але не минуло й чверті години, як Капітан із Кончесом теж рушили в дорогу, а ми ніяк не могли їм завадити.

Погані передчуття не обманули мене: розбійники під’їхали до того місця, де раніше табором стояли ракурро, спíшилися й підійшли до води. Напевно, у Віннету зі зброї був із собою тільки ніж. Треба було захистити Віннету, ясна річ, так, щоб мене ніхто не побачив.

— Залишайтеся тут! — наказав я супутникам, а сам погнав крізь густі зарості вздовж узлісся, шукаючи місця, звідки можна було б влучити у розбійників на березі. Однак не встиг я вибратися з лісу, як Капітан скинув рушницю і вистрілив у воду. Тільки незвичайна спритність врятувала Віннету. Він пірнув, і за мить з’явився на поверхні біля самого берега, вистрибнув із води і кинувся на Капітана. Тієї ж миті Кончес підняв рушницю. У мене не було вибору — треба було стріляти. Але з такої відстані, коли супротивники зчепляться врукопаш, занадто легко потрапити не туди, куди плануєш. Тим часом Віннету одним стрибком опинився біля Кончеса і вибив рушницю з його рук у той момент, коли розбійник спустив курок. Пролунав постріл у небо. Озброєні ножами Капітан і Кончес насідали на Віннету з двох сторін, а він спритно відбивався від них приклáдом рушниці, яку перехопив на льоту. Він не вперше бився з двома, а то й з більшою кількістю ворогів, тому я був спокійний