Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

«гастролера», котрий завалив когось у Барнаулі, а в нашій республіці збирався відлежатися. Перехопити його десь на півдорозі між Алтаєм і Донбасом не вдалося. Тому покладалися на його тягу до рідні, котра жила в одному з райцентрів столичної області. Туди ходив лише рейсовий автобус, тому варіант затримання був, вважай, стовідсотковий. А оскільки бандюга мав при собі зброю, то засідку на автовокзалі ми підготували з усією серйозністю.

Для початку переставили газетний кіоск так, щоб з нього було добре видно потрібну нам касу. Потім позатуляли всі вітрини старими газетами та шматками картону, а в них пробили непомітні дірочки для спостереження. Наостанок — великий напис від руки «Переоблік» на віконечку гарантував, що туди не поткнеться якийсь сторонній любитель періодики.

— Головне, товариство, — пояснив я своїм напарникам, — аби щось було написано. Радянська людина, вона така: як нічого не написано, то буде ломитися і в зачинені двері. А почепи тут будь-яку дурню, скажімо, «Сексуальна година» — вважатиме, що так і треба, і обходитиме десятою дорогою.

Кіоск був стандартний, два на два метри, але ми примудрилися не тільки зручно влаштуватися там утрьох, але й навіть нормально перекуняли там уночі по черзі, слушно вважаючи, що бандит теж не дурний. І не полізе до порожньої зали чекання зображати вошу на барабані.

Через півтори доби нашу засідку зняли. Виявляється, барнаульський гість не ризикнув не те що сідати в рейсовий автобус, а й навіть наближатися до автовокзалу. Він спокійнесенько пішечки промарширував пару кілометрів на південь, а вже за КПП «голоснув» попутку. І все було б гарно і тихо, і ловила б облизня вже обласна міліція, якби не трагікомічний збіг обставин. За Білою Церквою машину, в якій їхав злочинець, зупинив автоінспектор. Зальотний алтаєць психонув: водій ще тільки почав гальмувати, а він вже вистрибнув на ходу і навмання, відстрілюючись, побіг до найближчого лісочка. Як з’ясувалося, прямісінько у розташування ракетної частини. Солдатики зачули канонаду, зробили «в ружжо!» і пов’язали злочинця з превеликою радістю. Самі розумієте, позачергова відпустка за такий подвиг вартувала ризику.

Найсмішніше, що автоінспектор і не збирався нікого затримувати. Просто у нього закінчилися цигарки і він вирішив стрельнути пару у першого-ліпшого водія. Перенервував він не менше, ніж «гастролер». Проте, залишився живим і неушкодженим, що характерно.

Якщо по справедливості, то я мусив би подякувати невідомому мені алтайському бандюзі. Бо якби не засідка, я не зробив би того вечора одну справу, яку давно відкладав. Уже давненько, ще до веремії з покійниками, я випадково порятував на вулиці самотнього перехожого. До нього десь уже після першої години ночі причепилися юні бовдури зі Сталінки. На подвиги потягло від надміру випитого. От вони і поперли. Я там теж випадково опинився — вертався з гостей. Пройтись вирішив пішки, розвіятися, поміркувати над суєтністю життя і своєю холостяцькою долею… Аж тут бачу — тічка шмаркачів атакує типового «гнилого інтелігента». Я навіть не підходив, тільки пальнув двічі зі свого «стєчкіна». Один раз вгору, а другий — по бруківці, щоб куля рикошетом засвистіла так, наче їх добрий десяток. Надзвичайно ефективно діє на п’яну психіку! Бовдури дременули по вулиці Китаївській — тільки п’яти замерехтіли.

А інтелігент виявився офіціантом з ресторану «Вітряк». З-поміж наших нечисленних місць масової розпусти «Вітряк» займав третє за популярністю місце після «Мисливського» і «Млина» у Гідропарку. Я там, щоправда, ні разу не був, але мені казали… Офіціант на радощах одразу заявив, що з нього належить за порятунок і запросив посидіти. Більш того, принаймні раз на тиждень дзвонив і нагадував.

І отут, нарешті, така нагода. Я, зголоднілий, втомлений, спраглий людського тепла, а до «Вітряка» — зовсім нічого, на кілька затяжок цигарки. Мій офіціант, на щастя, саме був на зміні, тому вже за хвилину я сидів за окремим столиком, звідки все було видно, а головне — відстань до оркестру дозволяла належно поцінувати смак страв.

Не знаю, як зараз, бо я туди більше не заходив, але тоді кухня у «Вітряку» була чудова, коньяк не розводили горілкою, а шампанське охолоджували не в морозилці, а у справжньому відерці з льодом. Офіціант швиденько зміну здав, курточку на цвяшок, піджак на плечі — і до мене за стіл, скласти компанію.

Попоїли ми добряче, ґрунтовно випили і в очікуванні шампанського з наступною кавою перекурюємо. Мій господар про щось із колегою домовляється, а я знічев’я чи за звичкою залу озираю. Про всяк випадок. Раптом хтось із знайомих «конторських» сьогодні тут на чергуванні. Ні, боронь Боже, я б його до свого столика не запрошував би і коньяк на його столик не посилав би. Не діждуться! Ну, хіба що співчуття виявлю, та й то з нагоди передчасної відставки.

І тут я раптом кажу собі: «Стоп, Олексо, оті двоє не з Контори, але я їх уже десь бачив!» Сидять собі через два столики і вигляд у них, як у закоханих студентів-першокурсників. Хоча за віком — точно не студенти. Щоправда, і на професорів ще не тягнуть. Типові доценти з фізмату, там рано захищаються… Матінко, Пресвята Богородице, так це ж свідки по моїй справі щодо пожежі за цвинтарем! Там були два обгорілі трупи у «Москвичі», а це їхні живі невтішні «супруги». Ото вдівець, а йому зараз руку вдова ніжно гладить. За цими клятими нутріями-ондатрами і колегами-придурками я вже зовсім про цю справу забув.

Придививсь уважніше і сказав сам собі: «Гвалт, бо тверезію!» На невтішних вони зовсім не схожі. Тішаться обоє — і то виразно. Їм добре, навіть дуже добре. Можна було б позаздрити, якби не маленька обставина, що від загибелі їхніх ріднесеньких-близесеньких і сорока днів не пройшло. Хоча, Олексо, не чіпляйся до людей. Оті іхні ріднесенькі-близесенькі згоріли не на роботі в трудах на благо нашої Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а десь так навпаки: в машині під час позашлюбного статевого контакту.

Тут моя підсвідомість остаточно витверезіла і почала підкидати мені цікаві запитаннячка: