Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

— Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, — глузливо мовила Залічка. — Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.

Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.

Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:

— Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?

— Втекла, — кивнула вона головою. — Мені стало нудно в Цехоцінку.

— Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:

— Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.

«От же вперта дівчина! — подумав я. — Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».

О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції — на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.

Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.

«Червоний заїзд». — Злодій Барабаш і його жертви. — Ненажерливий друг Палька. — Що побачив друг Палька. — Розмова з комендантом міліції. — Смерть Нікодема Плюти. — «Романтичність». — Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку. — Засідка на чорну машину.

Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії. До того ж безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.

Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.

Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» — міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.

Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана — чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», — додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», — сяйнула мені неспокійна думка.

По обіді мій поганий настрій ще погіршав. Залічка із студентами інституту антропології викопала з колодязя під горбом над річечкою ще два кістяки. Отже, колодязь ховав останки шести людей, які померли, очевидно, не своєю смертю. Їх колись кинули в колодязь і засипали землею та всяким череп'ям. «Чи тут теж колись діяли злочинці?» — думав я, дивлячись на кістяки й зазираючи в старий колодязь.

— «Червоний заїзд»! Тут був «Червоний заїзд», — сказав хтось з-поміж студентів.

Мені пригадався фільм, що кілька років тому йшов на наших екранах під назвою «Червоний заїзд». Фільм розповідав історію корчмаря, який грабував і вбивав людей, що лишалися ночувати в корчмі. За розповідями старих людей в містечку, тут колись теж стояла корчма, отож назва «Червоний заїзд» видалася мені дуже влучною.

Чутка про страшну криницю, яку розкопали антропологи, хутко облетіла містечко, й до розкопок над річечкою посунули юрби цікавих. По обіді до табору антропологів притюпав пенсіонер, колишній вчитель історії з Антонінівської школи. Це був низенький худорлявий дідок із сивою головою і жовтим, геть зморщеним обличчям.

— То Барабашеві жертви, — сказав старий вчитель, по черзі торкаючись пальцем кістяків, знайдених у колодязі.

— Але ж ці люди, здається, жили в сімнадцятому столітті, — заперечив я. — А Барабаш — історія недавня.

— Післявоєнний Барабаш дістав у спадок своє прізвище від іншого Барабаша. Ви кажете, ці люди жили в сімнадцятому столітті?

— Наприкінці сімнадцятого століття, — уточнила Залічка.

— Саме так, — зрадів дідок, — усе співпадає якнайкраще. В давніх актах нашого магістрату зберігся вирок процесу, що відбувся в міському суді 1695 року. Чоловіка на ім'я Барабаш — він був перевізником на Віслі — обвинувачено в тому, що, замість перевезти через Віслу торунського купця Гросіка, він убив його, дружину й дочку і привласнив собі купцеві гроші. Про це доніс міським властям Барабашевий слуга.

Злочинця засудили до страти і відтяли голову на міському ринку в присутності численних свідків. Та виявилося, що вбивство, за яке його покарано, було не єдине. Інші свої жертви Барабаш кидав у колодязь, і допіру тепер, через триста років, виявилися ці злочини.

— То тут була не корчма, а перевізників дім?

— Перевізників дім міг бути водночас і корчмою, — втрутилася Залічка. — За тих часів Вісла мала, мабуть, ширше річище, вода досягала пагорба, на якому перевізник звів собі дім. Це був, либонь, чималий будинок, і подорожні, що приїжджали ввечері, могли тут переночувати, аби наступного дня вранці переправитися через річку. З цього й користався Барабаш,