Читати книгу - "Принц і злидар, Марк Твен"

Широкі ворота розчинилися, і в двір висипала юрба селян. Вони оточили засуджених жінок і заступили їх від короля. Потім увійшов священик, юрба пропустила його і знов зімкнулася. Король чув якусь розмову, наче хтось відповідав на запитання, але нічого не міг розібрати. Раптом знялася метушня. Сторожа збігалась, метушилась, то зникаючи в юрбі, то знов з՚являючись. Гомін ущух і запанувала глибока тиша.

Пролунала команда, юрба розступилася. Король глянув, і в нього в жилах похолола кров. Навколо жінок були розкладені купи хмизу, і якийсь чоловік, стоячи навколішках, розпалював огонь.

Жінки похилили голови й затулили руками обличчя. Дрова вже потріскували, жовті вогники повзли вгору і за вітром слалися клуби голубого диму. Священик підняв руки і почав читати молитву. Саме в ту хвилину в ворота вбігли дві молоді дівчини і з розпачливим зойком кинулись до засуджених на смерть жінок. Вартові схопили дівчат, але одна з них вирвалась і, крикнувши, що хоче вмерти разом з рідною своєю матір՚ю, обхопила її за шию. Коли її знов відтягли, на ній уже горіла одежа. Її держало троє вартових, а палаючий край плаття відірвали й кинули геть. Дівчина пручалася, кричала, що в неї нема більше нікого в світі, і благала дати їй умерти разом з матір՚ю. Обидві дівчини голосно ридали й виривалися, як раптом їхні ридання заглушили пронизливі, повні страшної муки, передсмертні крики. Король відвів очі від нещасних дівчат, глянув на вогнище і одвернувся. Він притулився блідим обличчям до стіни і вже не оглядався.

«Те, що я бачив тут за цю коротку мить,- думав він,- ніколи не згладиться у мене в пам՚яті. Це ввижатиметься мені вдень і вночі аж до самої смерті. Краще б я осліп».

А Гендон стежив за королем і задоволено думав: «А хлопець мій потроху видужує; він якось змінився, став лагідніший. Раніш він неодмінно накинувся б на цих катів, почав би кричати, що він король, і вимагав би, щоб жінок звільнили. От-от забуде він свою маячню і прийде до розуму. Хоч би вже швидше!»

Того самого дня на ніч у тюрму привели кількох арештантів, які вранці мали вирушити під конвоєм у різні кінці королівства, щоб відбути там кару за свої злочини. Король поговорив з ними, розпитував усіх в՚язнів (він хотів підготуватися до своїх майбутніх обов՚язків на троні), і повість їхніх страждань вразила його в саме серце. Серед ув՚язнених була одна нещасна напівбезумна жінка, яка вкрала у ткача два метри полотна і за це була присуджена до шибениці. Другий арештант був раніш обвинувачений у конокрадстві; але проти нього не було ніяких доказів, і він уже думав був, що визволився від кари, та не встигли його випустити, як знов посадили за те, що він забив оленя в королівському парку. На цей раз злочин його був доведений, і його чекав зашморг. Особливо засмутило короля оповідання одного підмайстра. Цей хлопець одного вечора знайшов сокола, що залетів від свого господаря, і забрав його додому, гадаючи, що має на це право; але суд обвинуватив його в крадіжці і засудив до смертної кари.

Розгніваний такою нелюдською жорстокістю, король благав Гендона розбити кайдани й тікати до Вестмінстера, щоб він міг швидше сісти на престол і врятувати цих нещасних від смерті.

«Бідна дитина! - зітхнув Гендон.- Ці жахливі оповідання знов вплинули йому на розум. Якби не цей лихий випадок, він би скоро видужав».

Серед ув՚язнених був ще старий суддя, людина з суворим і відважним обличчям. Три роки тому він написав памфлет на лорда-канцлера, обвинувативши його в несправедливості. За це його виставили до ганебного стовпа, відтяли вуха, вилучили з адвокатського стану, стягли штраф в три тисячі фунтів стерлінгів і засудили на довічне ув՚язнення. Недавно він так само образив лорда-канцлера, і йому мали відтяти рештки вух, стягти з нього п՚ять тисяч фунтів стерлінгів, потаврувати обидві шоки і до смерті держати в тюрмі.

- Це почесні рубці,- сказав він, відкидаючи назад сиве волосся, з-під якого виднілися обрубки вух.

Очі в короля палали гнівом.

- Ніхто не вірить мені, і ти не повіриш,- сказав він.- Та все рівно. Ось послухай, не пізніше як через місяць ти будеш вільний. І самі закони, що збезчестили тебе й безчестять Англію, будуть скасовані. На світі все не так, як треба: королі повинні час від часу на собі випробовувати свої закони і таким способом учитися милосердя.

ЖЕРТВА

Тимчасом Майлзові набридло ув՚язнення і бездіяльність. Коли, нарешті, настав день суду, він був дуже задоволений і сказав, що радий буде всякому вирокові, аби тільки не сидіти більше в тюрмі. Але він помилився. Коли його визнали за «буйного бродягу» і присудили виставити на дві години до ганебного стовпа за напад на господаря Гендонського замка, він мало не збожеволів від люті. На його заяву, що він рідний брат обвинувача і законний спадкоємець титулів і маєтностей сера Річарда, суд не звернув ніякої уваги, наче ця справа недостойна була й розгляду.

По дорозі на майдан, де Гендон мав відбути кару, він лаявся й грозився, але ніщо не помогло. Поліцаї силоміць тягли його, та ще й частували стусанами за непокірливість.

Король не міг пробратися крізь натовп і змушений був іти далеко позаду, відірваний від свого доброго друга. Самого короля теж мало не присудили забити в колодки за приятелювання з підозрілою особою, але, зваживши на його літа, відпустили, обмежившись лише доганою та застереженням. Коли юрба, нарешті, спинилася, він гарячково заметушився, силкуючись продертися вперед, і після довгих спроб це йому вдалося. Коло ганебного стовпа, під градом насмішок та знущань жорстокої юрби, сидів у колодках його нещасний рицар - вірний охоронник короля Англії! Едуард чув, коли читали присуд, але й наполовину не зрозумів тоді його значення. В міру того, як він усвідомлював всю глибину цієї нової образи, заподіяної його королівському санові, у ньому розгорався гнів. Раптом у повітрі пролетіло яйце й розбилось об щоку Гендона; юрба зареготала. Тоді, не тямлячи себе від люті, король підскочив до стовпа й накинувся на чергового поліцая.

- Яка ганьба! - гукнув він.- Це мій слуга - негайно відпустили його на волю. Ти знаєш, хто я? Я …

- Мовчи, мовчи! - злякано крикнув Гендон.- Ти погубиш себе! Не