Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

І ось ти вже не можеш умерти, бо вмерти - це втратити. Й лишити позаду. Йдеться не про те, щоб лишити, а щоб злитися. І тоді все твоє життя буде винагороджене.

І ти добре знаєш про пожежу, коли ти мірявся зі смертю, щоб рятувати життя. Ти, зазнавши кораблетрощі.

Ти бачив, як вони, оті засоромлені, викрадені, розчаровані й приголомшені, вмирають, приймаючи смерть, розкривши очі для справжнього пізнання задля усмішки, зверненої кудись-інде.

Скажи їм, що вони помиляються: вони засміються.

Але ти, заснулий вартовий, не тому, що ти покинув місто, а тому, що місто покинуло тебе, і перед твоїм блідим дитячим обличчям мене огорнула тривога за імперію, якщо вона вже не може пробудити моїх вартових.

Але я, звісно, помиляюся, слухаючи пісню міста в її повноті й помічаючи зв’язаним те, що поділяється для тебе. Я добре знаю, що тобі треба зачекати, прямому, наче свічка, щоб бути колись нагородженим твоїм сяєвом і водночас сп’янілим від своїх кроків по колу, наче в дивовижному танку під зорями у значенні світу. Адже там, у сутіні ночі є кораблі, що викладають свій вантаж коштовних металів і слонової кості, і є вартовий на бастіонах, якого ти приставив захищати їх і прикрашати золотом і сріблом імперію, якій ти служиш. Адже є де-небудь коханці, які мовчать, перед тим як наважаться розмовляти, вони поглядають одне на одного і хотіли б сказати… бо, якщо одне говоритиме, а друге заплющить очі, зміниться світ. І ти захищаєш цю тишу. Адже є де-небудь останнє зітхання перед смертю. Вони нахиляються, щоб відшукати слово серця і благословення навіки, яке, отримавши, замкнуть у собі, і ти врятуєш слово від смерті.

Вартовий, вартовий, я не знаю, де зупиниться твоя імперія, коли Бог дасть тобі ясність душі вартових, погляд на простір, на який ти маєш право. Байдуже, що в інші миті ти мрієш про юшку і бурчиш під час тяжкої роботи. Добре, що ти спиш, і добре, що ти забуваєш. Але погано, що, забуваючи, ти даєш упасти своїй оселі.

Бо вірність - це бути вірним самому собі.

А я хочу врятувати не тільки тебе самого, а й твоїх товаришів. І отримати від тебе ту внутрішню постійність, яка походить від добре збудованої душі. Адже я не знищую свого дому, відходячи від нього. І не спалюю своїх троянд, якщо припиняю дивитися на них. Вони й далі доступні для нового погляду, який спонукає їх зацвісти.

Отже, я пошлю моїх озброєних людей схопити тебе. Тебе засудять до смерті, що є смертю заснулих вартових. Тобі лишається тільки зберегти самовладання і сподіватися, що й ти віддаси себе, що приклад твоїх мук послужить пильності решти вартових.

Велика боротьба проти речей: настала пора розповісти тобі про твою велику помилку. Я вважав: люди, які живуть із того, що раз на рік видобувають чистий діамант, завзяті й, на мою думку, щасливі, мішаючи й перемішуючи породу в роздертій, порепаній землі, печені сонцем, мов перезрілий плід, обдертий об каміння, мучачись у глибинах глини, щоб піднятися і спати голим у наметі. І бачив, що ті, хто отримує у своїх розкошах діаманти, нещасливі, зболілі серцем та поділені й не мають уже нічого, крім непотрібного намиста. Бо ти мав потребу не в речі, а в Богу.

Адже володіння річчю, звичайно, постійне, але ти отримуєш від неї аж ніяк не харч. Адже річ має сенс тільки тоді, коли збільшує тебе, а ти збільшуєшся своїми завоюваннями, а не володіннями. Ось чому я обожнюю тих, хто провокує, бо завоювання важке, це вихід на гору, освіта, спрямована на вірш, спокуса недоступної душі, й таким чином я зобов’язую тебе розвиватися. Але я зневажаю іншого, що є складеним запасом, бо ти вже нічого не отримаєш від нього. Видобувши один раз діамант, що ти зробиш із нього?

Я приношу сенс свята, що був уже забутий. Свято - це вінець готувань до свята, свято - вершина гори після виходу на гору, свято - полонений діамант, коли дозволено видобути його з землі, свято - це перемога, що коронує війну, свято - перша їжа хворого першого дня після одужання, свято - це обіцянка любові, коли дівчина опускає очі, якщо ти розмовляєш із нею…

Ось чому я створив, щоб навчити тебе, наступний образ:

- Якби я хотів, я міг би створити тобі завзяту цивілізацію, повну радості в бригадах і ясного сміху робітників, що повертаються з роботи, і могутній смак життя, і гаряче чекання див від завтрашнього дня й від вірша, в якому зорі відлунюватимуть у тобі і в якому, проте, ти не робитимеш нічого іншого, як копатимеш землю, щоб видобути з неї діаманти, які стануть нарешті світлом коло цього мовчазного перетворення в нутрощах земної кулі. (Бо, прийшовши з сонця, потім ставши папоротями, потім темною ніччю, ось вони знову стали світлом). Отже, сказав я тобі, я гарантую тобі патетичне життя, якщо прирікаю тебе видобувати, я запрошую тебе на один день у рік на головне свято, яке полягатиме в жертвуванні діамантів, що їх перед людьми в поті чола спалюватимуть і віддаватимуть світлу. Бо твої внутрішні порухи не керовані використанням завойованих речей, а твоя душа живиться сенсом речей, а не речами.

І, звичайно, цей діамант я міг би з не меншим успіхом, ніж спалити, використати задля розкоші, щоб прикрасити принцесу. Або закрити в скриньці в потаємному місці храму, щоб він блищав яскравіше не для очей, а для духу (який крізь стіни живитиметься ним). Але, звісно, я ним не зроблю нічого важливого для тебе, якщо дам його тобі.

Адже виявилося, що я збагнув глибокий сенс жертви, який полягає не в тому, щоб позбавити тебе чогось, а в тому, щоб збагатити. Адже ти не бачиш, де материнські груди, простягаючи руки до речі, тоді як насправді шукаєш його сенсу. Якщо я створюю імперію, де щовечора тобі дають діаманти, видобуті деінде, це однаково, що я збагачую тебе камінням, бо ти не знайдеш у ньому нічого з того,