Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

— обриси протилежного схилу ледь тремтіли. Гущавина була акумулятором сонячних променів. Переводячи погляд на південний захід, Роган знайшов вершини шпилів, основа яких становила скельну браму, місце катастрофи. Він не впізнав би їх, аби не те, що на відміну від усіх інших скель ці були зовсім чорні й лисніли, наче вкриті товстим шаром полива — їхній верхній ярус мусив кипіти під час битви «Циклопа» з хмарою... Але зі своєї позиції Роган не міг помітити ні транспортерів, ні навіть слідів атомного вибуху на дні ущелини. Він лежав, і раптом його охопив розпач: він мусив зійти туди, вниз, а дороги не було. Замість полегшення, що тепер може повертатися і сказати астрогаторові — я зробив усе можливе, його пройняла рішучість.

Подорожній устав. Якийсь порух у глибині ущелини, зауважений кутиком ока, мимохіть змусив його знову припасти до каменів, однак Роган швиденько підвівся. «Коли я щомиті падатиму пляцком, небагато зроблю...» — подумав він. Тепер ішов гребенем, шукаючи проходу; кожні кількасот кроків нахилявся в безодню і бачив усе ту ж картину — там, де схил був пологим, його обліплювали чорні хащі, а де їх не було, підносився вертикально. Камінь вискочив йому з-під ноги і покотився вниз. За собою потягнув інші; невелика лавина, гуркочучи, із силою вдарила у кошлату стіну за якихось сто кроків під Роганом; звідти виповзла смуга диму, що виблискував під сонцем, розгорнулася в повітрі та якусь мить висіла, ніби видивляючись, а він ледь не вмер. За добру хвилину вона порідшала і беззвучно розчинилася в блискучих хащах.

Доходила дев’ята, коли, визирнувши з-за котроїсь уже брили, він помітив унизу, на самому дні долини — вона тут значно розширювалася — світлу рухому плямку. Тремтячою рукою витягнув із кишені малу складану підзорну трубу і підніс її до очей...

Це була людина. Збільшення було надто малим, аби розпізнати її обличчя — але він чудово бачив невпинні рухи ніг. Людина йшла поволі, ледь накульгуючи, ніби тягнучи скалічену стопу. Чи мав її покликати? На це не зважився. Хоча спробував: звук із його горла не видобувся. Роган ненавидів себе за цей проклятий страх. Знав лише, що тепер уже точно не повернеться. Він добре запам’ятав місця, якими той далекий проходив. Тож почав рухатись угору чимраз ширшої долини, до білуватих стіжків осипу, а потім — бігти в тому ж напрямку. Роган перестрибував через брили та зяючі розщелини, аж видих, що свистав у загубнику, почав його душити, а серце мало не вискакувало із грудей. «Це шаленство, так не можна...» — думав безпорадно. Затримався, і саме в ту мить перед ним гостинно відкрився широкий жолоб. Нижче його з обох боків виднілися чорні хащі. Донизу схил крутішав... може, там був звис?

До дії змусив годинник: було майже пів на десяту. Роган почав спускатися, спочатку обличчям до безодні, далі повернувся, коли схил зробився надто крутим, сходив, допомагаючи собі руками, крок за кроком; чорні хащі були близько, здавалося, вони дивляться нерухомим, мовчазним поглядом. У скронях стугоніло. Він затримався на скельному пласті, який ішов навскіс, устромив лівого черевика між ним та іншим пластом і глянув униз. За якихось сорок метрів нижче побачив широкий карниз, від якого спускалося виразне, голе скельне пасмо, що височіло над мертвими кінцями чорних кущів. Але від цього рятівного карниза його відділяла порожнеча. Глянувши вгору, Роган зміркував, що спустився вже на добрих двісті метрів, а може, й більше. Удари власного серця, здавалося, лунали у повітрі. Він кілька разів моргнув. Помалу, автоматичними рухами почав розкручувати линву. «Може, не будеш таким шаленцем...» — промовило щось у ньому. Посуваючись боком униз, дістався до найближчого корча. Його гострі паростки були вкриті патиною іржі, котра від дотику диміла. Торкнувся куща, сподіваючись невідомо чого. Але нічого не сталося. Почувся лише сухий, скрипучий шелест. Потягнув сильніше, кущ виглядав надійно, закинув линву при основі, ще раз потягнув... У несподіваному нападі сміливості обмотав основу другого і третього куща, напружився і смикнув з усіх сил. Вони трималися міцно, вчепившись у розщелини скелі.

Роган почав спускатися; спочатку іще міг перекидати частину ваги тіла на скелю, завдяки тертю підошов, та відразу захитався й завис. Чимраз швидше пропускав линву під коліном, гальмуючи її рух правим раменом, доки, уважно вдивллючись униз, не приземлився на карнизі. Тепер спробував звільнити линву, тягнучи її за один кінець. Корчі не пускали. Потягнув кілька разів. Вона зачепилася. Тоді він сів на карниз, звісивши ноги обабіч і потягнув усім тілом. Раптом з їдким свистом линва злетіла в повітря і ляснула його в плечі. Роган увесь затремтів. Потім сидів кілька хвилин, бо ноги надто вгиналися, щоб почати дальшу мандрівку. Натомість побачив постать того, хто йшов унизу. Вона вже здавалася трохи більшою. Роган здивувався, що постать така світла; було також щось незвичне у формі голови, точніше — в тому, чим вона покрита.

Він помилився б, уважаючи, що найгірше вже лишилося позаду. Правду кажучи, то й не думав про це. Лише мав надію, однак, як виявилося, хибну. Подальша дорога була значно легшою технічно, але мертві, хрусткі від іржі кущі поступилися місцем чорним, що виблискували, ніби жирні, дротяним клубкам, усипаним, наче дрібними плодами, тими потовщеннями, котрі Роган одразу впізнав.

Час від часу з них виривалися, слабко вистрілюючи, димки, кружляли в повітрі, і тоді він завмирав — не надовго, інакше б ніколи не міг дістатися до дна ущелини. Якийсь час посувався боком, мов вершник на коні, потім гряда стала ширшою та не такою стрімкою, отож уже міг сходити нею, хоча й не без труднощів, підпираючись руками, але майже не усвідомлював ці чергові етапи свого довгого спуску, оскільки всю увагу скеровував водночас на обидва боки. Іноді Роган проходив так близько від кущів з роями комах, що їхні дротяні пучки терлися об складки комбінезона. Та жодного разу смужки, що пропливали вгорі й вигравали іскрами в сонячному промінні, не наблизилися до нього. Коли нарешті став на осипі, за якихось кількасот кроків від дна, що біліло сухими, мов кістки, каменюками, була вже майже дванадцята.

Роган опустився нижче смуги чорних кущів; схил, із якого зійшов, до половини освітлювало високе сонце. Тепер він міг оцінити розміри подоланого шляху, та навіть не глянув позад себе. Побіг униз, намагаючись якнайшвидше переносити вагу тіла з ноги на ногу, з каменя на камінь, однак величезна маса хиткого осипу, шурхочучи, почала сповзати разом із ним та гриміла все голосніше. Аж раптом, уже зовсім близько