Читати книгу - "Барва чарів"

Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.

Даремно. Край світу був за кілька кроків.

За ним, трохи нижче порога безкінечного Закрайспаду, було дещо цілком чарівне.

За сімдесят миль звідти й далеко поза потоком крайової течії баржа із червоними вітрилами, типова для незалежних работорговців, безцільно пливла крізь оксамитові сутінки. Команда — ті, хто з неї залишився, зібралися в купу на носі човна, оточивши чоловіків, котрі гарячково працювали над плотом.

Капітан, кремезний чолов’яга в ліктьовому тюрбані, що притаманний представникам племен Великого Нефу, багато подорожував і бачив немало дивних народів і цікавих речей, багато з котрих він потім узяв у рабство чи вкрав. Він розпочав кар’єру моряка на Зневодненому океані у серці найсухішої пустелі диску. (Вода на диску буває в мало поширеному четвертому стані, спричиненому сильними чарами в поєднанні з дивним осушувальним впливом октаринового світла. Вона висихає, залишаючи сріблясту цвіль, схожу на плинний пісок, крізь котру може з легкістю іти добре спроектований корабель. Зневоднений океан є дивним місцем, та не настільки дивним, як риба у ньому.) Ніколи раніше капітан не був по-справжньому наляканим. Зараз його охопив жах.

— Я нічого не чую, — пробурмотів він до старпома. Той вдивився у морок.

— Може, воно випало за борт? — з надією мовив він. Немов у відповідь йому, щось почало дико гамселити на весловій палубі під їхніми ногами, почулося, як тріщить дерево. Моряки налякано згуртувались, розмахуючи сокирами й смолоскипами.

Вони, найімовірніше, не наважились би ними скористатися, навіть якщо Чудовисько рухатиметься прямо на них. Перш ніж його жахливу природу було розкрито, декілька чоловіків напали на нього зі сокирами, після чого воно покинуло свій зосереджений обшук корабля й або зігнало їх за борт, або… зжерло? Капітан був не до кінця певен. На вигляд воно, як звичайна дерев’яна морська скриня. Може, трохи більша за звичайну, та нічого особливого. Але хоч інколи здавалось, що у ній зберігаються речі на кшталт старих шкарпеток і різного мотлоху, та деколи — він здригнувся — вона ніби мала... Капітан намагався про це не думати. Лиш люди, котрі втонули за бортом, мабуть, мали більше талану, ніж ті, кого та скриня впіймала. Він намагався про це не думати. Були зуби, білі, немов могильні плити, і язик, немов з червоного дерева...

Він намагався про це не думати. Не вдавалося. Проте з гіркотою думав лише про одне. Це буде востаннє, що він рятує невдячних людей, які тонуть за таємничих обставин. Ліпше рабство, ніж акули, адже так? І от вони втекли, а коли його моряки оглянули їхню велику скриню — як вони взагалі з’явилися посеред спокійного океану на великій скрині? — вона вкус... Він знову намагався про це не думати, але гадав, що би сталося, коли б ця клята штука зрозуміла, що її власника більше немає на борту...

— Пліт готовий, пане, — мовив старпом.

— У воду його, — крикнув капітан, а також «На борт!» і «Підпалюйте корабель!»

Урешті-решт, натрапити на інший корабель має бути не так уже й важко, роздумував він, та може знадобитися довге очікування в тому Раю, котрий вихваляють мулли, перш ніж отримаєш іще одне життя. Нехай та чарівна коробка жере омарів.

Дехто з піратів досяг безсмертя великою жорстокістю чи відчайдушністю. Дехто досяг безсмертя, зібравши величезне багатство. Але капітан давно вирішив, що він, загалом, радше досягне безсмертя, просто не вмираючи.

— Що це, до дідька, таке? — вимогливо запитав Буйвітер.

— Яка краса, — блаженно промовив Двоквіт.

— Я це вирішу, коли знатиму, що то таке, — сказав чарівник.

— То Крайвеселка, — озвався голос біля його лівого вуха. — І вам дуже пощастило дивитися на неї. Принаймні згори, — до голосу приєднався подмух холоду й запах риби. Буйвітер сидів нерухомо.

— Двоквіте? — сказав він.

— Так?

— Якщо я погляну назад, то що побачу?

— Його звуть Тетіс. Він каже, що є морським тролем. Це його човен. Він урятував нас, — пояснив Двоквіт. — Тепер озирнешся?

— Не зараз, дякую. То чому ж ми не падаємо за Край? — запитав Буйвітер зі сталевою незворушністю.

— Бо ваш човен спинився у Межтині, — мовив голос позаду (у тональностях, що змусили Буйвітра уявляти підводні ущелини та Істот, котрі полюють у коралових рифах).

— Межтині? — повторив він.

— Так. Він тягнеться уздовж краю світу, — мовив незримий троль. Понад ревом водоспаду Буйвітру здалося, що він почув хлюпання весел. Сподівався, що то й були весла.

— Ах. Ти маєш на увазі межу, — мовив Буйвітер. — Межа, яка позначає кінець чогось.

— Так само й Межтин, — сказав троль.

— Він каже про це, — втрутився Двоквіт, вказуючи вниз. Буйвітрові очі слідкували за пальцем, жахаючись того, що зараз побачать...

Доцентрово від човна кілька п’ядей над поверхнею пінистої води висіла натягнута мотузка. Човен був пришвартований до неї. Причеплений, та все ж рухомий завдяки складно влаштованим шківам і дерев’яним коліщаткам. Мандрівники рухалися вздовж мотузки, невидимий весляр просував човен самісіньким краєм Закрайспаду. Це пояснювало одну таємницю, але що тримало мотузку?

Буйвітер поглянув удалину вздовж мотузки й побачив міцний дерев’яний стовп, котрий стирчав із води кілька кроків попереду. Доки він роздивлявся, човен наблизився й минув той стовп, коліщата клацнули у жолобі, очевидно вирізаному саме для цього. Буйвітер також зауважив, що з головної мотузки звисали менші з інтервалом приблизно в один крок.

Він повернув голову до Двоквіта.

— Я бачу, як це влаштовано, — мовив він, — Але що це?

Двоквіт знизав плечима. Позаду Буйвітра озвався морський троль.

— Попереду мій дім. Поговоримо, коли будемо там. Зараз я мушу веслувати.

Буйвітер зрозумів, що з часом доведеться озирнутися й побачити, як насправді виглядав морський троль, а він не був певен, що хотів цього. Натомість він дивився на Крайвеселку. Вона висіла у туманах за краєм світу, з’являючись лиш уранці та ввечері, коли світло з орбіти маленького сонця Диску сяяло повз масивне тіло Світової черепахи Великого А’Туїна та вдарялось у магічне