Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Злата

Читаю його повідомлення і шквал різних емоцій накочують на мене мов хвилі. То розчарування, то злість, то роздратування. Він навіть не сумнівається, що я прийду і буду чемненько і покірно чекати на квартирі. Чому відразу не в його ліжку — голенькою і готовою? Ууу! Я лютую.

І чому я так гостро реагую? Адже зрештою, ми не пара. Він нічого конкретного не пропонував. А усе що нас повязує наразі — це секс. Так, дахозносний, шикарний. До запаморочення пристрасний секс. Але нічого більшого. Чи ні?

Чорт! Чорт! Чорт!

Я геть не маю сили волі, щоб відмовитися від цього. Ще раз відчути таку насолоду, смакувати ним. Нервово ковтаю слину.

Ох, підбери слюньки, Злато. Тому він і не сумнівається, що ти будеш.

Зітхаю. Чого брехати собі? Рішення є очевидним. Злюсь на свою слабкість, проте відчиняю шафу. Вибираю, що вдягти на вечір. 

Зупиняю свій вибір на туніці з короткими рукавами, що сягає лише середини сідниць і обтягуючих легінсах у рубчик. Взуваю легкі босоніжки на низькій платформі. Трохи підкручую волосся і воно легкими хвилями спадає до талії. Підхоплюю невелику квадратну  чорну сумочку і близько дев’ятої вечора виходжу з квартири.

Мурашки стрибають тілом, коли підходжу до будинку, де у нього квартира. Стає так незручно, що хочеться просто повернутися і втекти.

Злато, зберись! Ти доросла жінка. А консьєрж не кусається.

З цими думками штовхаю вхідні двері у хол.

Усміхаюсь йому, підійшовши.

— Доброго вечора! Ем.., я до Веремія Бриля. Він казав, що я зможу забрати ключі.

Зараза! Як же в біса незручно! Не минає гостре відчуття, що роблю щось непристойне. Щоки пломеніють. Проте варто віддати належне консьєржу — якщо він щось і подумав не те, то жодним чином не видає своїх емоцій. Лише ввічливо усміхається і передає мені ключі.

— Так, пан Бриль попереджав. Ось будь ласка.

— Дякую, — беру їх і швиденько натискаю на кнопку ліфта.

Пізно здавати задню.

Зайшовши у квартиру, роззираюсь. Минула ніч накочується спекотними спогадами. Роззуваюсь, кладу сумочку у прихожій і проходжу на кухню.

На сьогодні я запланувала замовити щось із тайської кухні, тож знімаю трубку з настінного телефону і набираю службу доставки їжі. Сподіваюся він її любить. Бо якось не було можливості запитати.

Повертаюсь у вітальню. Ледь стримуюсь, щоб по дорозі не зазирнути в його спальню. Пізніше. Спокусливо шепоче внутрішній голос. Тоді вмикаю телевізор.

За деякий час доставляють їжу. Дивлюсь на годинник — майже десята вечора. Хм.

І скільки в його розумінні це «трішки затримуюся»?

Ну гаразд. Робота врешті — це робота.

Знаходжу на кухні посуд і вирішую накрити у вітальні. Розставляю гарно їжу. Знаходжу навіть дві маленьких круглих свічки. Уу, Веремію, а ти виявляється романтик.

Язички полум’я освітлюють низенький столик. Ароматні запахи лоскочуть ніздрі. Мм.

Ще за хвилин сорок, у мене починає закінчуватися терпіння. Зиркаю раз по разу на дисплей смартфона. Глухо. Телефон мовчить. Ні дзвінків, ні повідомлень. Роздратування проноситься тілом і поколює шкіру.

Бриль, це найгірше побачення, яке може бути. Зло хмикаю і відкорковую вино.