Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

Хіба янголи можуть смердіти перегаром, мати жорстку щетину й недоглянуте розкуйовджене волосся? Янгол-охоронець Ліни, в обіймах якого вона опинилася, був саме таким.

- Ти що коїш, пришиблена? – гаркнув злісно прокуреним голосом з хрипотою. – Я через тебе аж три пункти інструкції порушив. Життя набридло чи що?

Ліна швидко оговталася й сама почала висловлювати претензії, вириваючись із цупких обіймів.

- А ти як свої обов’язки виконуєш, захиснику? Га? Теж мені янгол сьомого рівня. Ти хоч знаєш, що в моєму житті відбувається протягом останніх декількох днів? - виходив якийсь писклявий крик, бо ж торохкотіли вагони зовсім поряд.

- А що може відбуватися поганого у житті такої мажорної дівки? Ти ж запакована по саме горлечко! Ще й маєш нахабство наїжджати на мене. Знаєш, скільки разів я тебе рятував. Згадай ту ДТП рік тому, коли твого шикарного мерса фура підрізала. Або як ти підчепила той страшний вірус в Індії. Як ти думаєш, хто допоміг тобі вичухатися? Коли треба, то я стежу за твоїм життям. А зараз у мене нагальніші справи, в іншої моєї підопічної тяжка хвороба. Я  маю бути постійно біля неї.  У що ти вже встигла вляпатися, що аж під поїзд кидаєшся? 

Та відповіді від Ліни янгол не дочекався, бо потяг промчав далі, а зосереджений дивак-захисник у заростях помітив Яру й Ендрю.

Майстри конспірації були видні неозброєним оком навіть Ліні. Що вже говорити про її янгола, який скочив на ноги й поспішив прямо до них.

- Небесні сили Корпорації! За що мені таке покарання, - вигукнув він, стражденно поглядаючи на затягнуте пухнастими білими хмаринками небо. – Ти зовсім збожеволіла?! Уже й демонів спромоглася десь знайти!

- Я взагалі-то янгол, - пробурмотів Ендрю винувато й трохи зі страхом.

- А я ж то думаю, що десь твою розцяцьковану мармизу бачив. Ну і що, хтось скаже мені з якого приводу таке зібрання розмаїте?

Почала розповідати Ліна. Ян, саме так звали її янгола, начебто уважно слухав, але усім своїм виглядом демонстрував, що ця ситуація йому вкрай не подобається.

Нервово курив самокрутку, ходив туди-сюди кругами, чухав своє неголене підборіддя.

- Я не буду на тебе доносити, шмаркачу, - звернувся до Ендрю. – Я й сам не ідеальний. Тож хай цей ганебне знайомство з демоницею залишиться на твоїй совісті. Але допомагати вам також не буду. Бо це дурня! Якщо патруль його забрав, значить він шкодив людям.

- Він захищав мене від демонів! Двічі врятував. Виконував, до речі, твої обов’язки, - Ліна войовничо схрестила руки на грудях і відступати не думала. – А скажи-но мені, Ендрю, як карають янгола, підопічна якого наклала на себе руки?

- Ну, це найстрашніше, що може бути в нашій кар’єрі. Бо наше покликання – служити людям і допомагати їм. А за самогубство твоєї людини, як правило, знімають рівні, усі нагороди, якісь регалії. Це сором і доказ професійної непридатності, - усе в яскравих фарбах розписував Ендрю, бо зрозумів, до чого відчайдушна Ліна хилить.

- Ти вирішила шантажувати мене, невдячна? – вже геть розлютився Ян. – Дівчисько! Жила, як у Корпорації за пазухою, біди, горя не знала. А тепер ось таку свиню мені підкласти вирішила?

- Якщо ти хоча б не дізнаєшся, що із Саміром, то наступний поїзд буде мій. А якщо не поїзд, то стовп. Розженуся до ста тридцяти й протараню першу-ліпшу бетонну опору. Або муситимеш щосекунди перебувати поряд, бо я без Саміра не житиму.

Ян, примруживши очі, декілька хвилин оцінював серйозність намірів своєї непутящої підопічної, а потім сплюнув у траву й зник у яскравому сяйві.

Його довелося чекати ще довше, ніж поїзд.

Натхненний і радісний Ендрю лоскотав польовою квіткою шию Яри. Щось смішне їй розповідав, від чого вона мило усміхалася. Ну, звісно, триматимуться від кохання якнайдалі. «Це ж так просто обирати того, в кого ти хотіла б закохатися», - із сарказмом думалося Ліні.

Коли нарешті вже з’явився Ян, Ліна зрозуміла, наскільки сильно вона хвилюється за Саміра. Ще й вигляд у її янгола був якийсь спантеличений.

- Це просто нечувано! Якась дивина. Саміра відпустили! – ошелешив тут же новиною всіх.  

- Як відпустили? – не повірила Яра. – Такого не може бути!

- Та кажу ж, відпустили! Я понишпорив у секретному відсіку трохи, є в мене добрі знайомці. Так от, ваш демон там дійсно був, мав розмову з одним нашим головним. Потім ще декілька допитів і патруль переніс його у вказану точку.

- Де ця точка? - підійшла Яра з планшетом. – Показуй.

- Ну, я не міг скопіювати координати, але приблизно запам’ятав, - пояснив Ян, вводячи їх на карті.

- Це у горах, десь там, де наш будиночок! – вигукнула радісно Яра. – Але як?  Чому? Я зовсім нічого не розумію.

- Я також, та переді мною ніхто звітувати не буде. Бо то справи керівництва Корпорації. Їм видніше. Ходімо, малий, і так вже затрималися. У тебе, мабуть, також є підопічний? – махнув Ян рукою до Ендрю.

- Я зараз, - схвильовано відказав юний янгол. Узяв тремтливими руками долоні Яри, дивився  тужливим поглядом. Прохав писати й не забувати його. Обіцяв завжди допомагати, якщо раптом щось.

Ян, мовивши зневажливе «дурня», відійшов від них трохи далі. Але ж щось собі надумавши, повернувся до Ліни.