Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

ані благати храмового сторожа, аби допустив тебе ближче до зображення когось із безсмертних, — начебто краще вчує, коли шепнеш йому на вухо. Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі! /2/ Так-так, Луцілію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух — спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож. Як ми ставимося до нього, так він — до нас. У кожній доброчесній людині селиться якийсь бог. Хіба ж могли б ми без його помочі піднятись над долею? Він дає нам високі, бездоганні поради. У кожній, повторюю, доброчесній людині

…селиться, хоч і невидимий, бог якийсь[150].

/3/ Якщо, бува, потрапивши у дрімучий ліс, де вікові дерева, сягнувши незвичайного зросту, поєднавшись в усю свою височінь рясним галуззям, заслонять тобі небо над головою, то ти, дивуючись тій могутності зеленого світу, тому глухому відлюддю, тій неосяжній густій тіні, повіриш у присутність божества. Якщо над глибокою печерою, що витворилась у виїденім камені, нависне скеля, якщо та печера, кажу, створена не працею рук, а з природних причин стала такою просторою, то твоя душа здригнеться у передчутті святощів. Схиляємо чоло перед витоками великих рік, будуємо вівтарі там, де з-під землі несподівано проривається потужний потік, ушановуємо гарячі джерела, вважаємо священними деякі озера, подивляючи або їхнє затінене плесо, або незмірну глибину. /4/ А якщо побачиш людину, яку не лякають небезпеки, не зворушують пристрасті, людину, щасливу в нещасті, спокійну серед негоди, того, хто дивиться на всіх інших людей мовби з висоти, а на богів — наче на рівних собі, то хіба не переймешся повагою до такого? Хіба не скажеш: «Тут є щось більше, щось вище, ніж можна б повірити, що воно такої ж природи, як і те злиденне тіло, його вмістилище. Сюди зійшла божественна сила»? /5/ І справді, хіба може таким піднесеним і водночас поміркованим духом, який лишає осторонь усе низьке, посміхається з наших страхів і з наших бажань, хіба може тим духом не керувати небесна могутність? Хіба може така висота встояти без підтримки божественної сили? Ні! Той піднесений дух більшою своєю часткою належить обширам, звідки він опустився. Як сонячні промені, хоч торкаються землі, все ж перебувають там, відкіля злітають, так само й дух, великий і святий, посланий сюди з тим, щоб ми ближче пізнали божественне, спілкується з нами, але разом з тим не пориває із своїми небесними витоками: від них залежить, на них дивиться, до них звертається по снагу, а в нашому житті присутній як вища, краща сила.

/6/ То що ж таке той дух? Це те, що блищить лише своїм власним благом. Бо хіба є щось безглуздіше, ніж хвалити людину за те, що не належить їй? Чи є щось божевільніше, ніж подивляти в людині те, що тут таки може перейти до когось іншого? Хіба стане кращим кінь, коли надінеш на нього золоту вуздечку? Одна річ, коли на арену пускають лева з позолоченою гривою, втомленого приборкуванням і ладного стерпіти на собі будь-яку прикрасу, й цілком інша — дикий хижак, чий дух іще не зламаний. Такий, певна річ, і в наскоку нестримний, бо така вже в нього природа, й захоплює своєю окрасою — грізним виглядом, і взагалі набагато перевершує того млявого, хай навіть озолоченого. /7/ Кожен має хизуватися лише своїм. Хвалимо ж виноград, що обтяжує налитим гроном лозу й вона разом із підпорами гнеться до землі під вагою своїх же плодів. Чи хтось віддав би перевагу лозі, з якої звисають золоті ягоди, золоте листя? Власна вартість лози — в її плідності. Так і в людині слід хвалити лише те, що від самої людини. Має хтось прекрасну челядь, розкішний дім, щедро засіває? Має чималі прибутки? Що ж; але все це не в ньому, а довкола нього. /8/ Хвали в ньому те, чого не можна ні відібрати, ані дати, що притаманне самій людині. Питаєш, що це таке? Її дух, а в ньому — досконалий розум. Таж людина — розумна істота. Отже, найвище благо для неї — прислужитись тому, задля чого народжена. /9/ А чого ж вимагає від людини розум? Найлегшого: жити згідно зі своєю природою. Але цього нелегко домогтися через наш спільний безум: один одного штовхаємо до пороків. А як можна отямити тих, кого ніхто не стримує, а штовхає — ціла юрба?

Бувай здоров!

Лист XLII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ То так уже той чоловік переконав тебе у своїй доброчесності? Доброчесним нашвидкуруч не станеш, та й не розпізнаєш його мимохідь. А знаєш, кого нині назву доброчесним? Людей, так би мовити, другої мітки[151]. Воістину доброчесна людина народжується, можливо, як фенікс, один раз на п’ятсот років. У тому й дива немає, що велике з’являється на світ лиш час од часу. Посередність фортуна сіє щедро, з повної пригорщі, а виняткове вирізняється з-поміж загалу вже самою своєю винятковістю. /2/ А тому чоловікові, про якого пишеш, ой, як далеко ще до доброчесності! Втім, коли б він знав, що таке доброчесний чоловік, то не видавав би себе за такого, а можливо, й не сподівався б ним стати взагалі. — «Але ж він лихої думки про лихих». — Як і самі лихі. Адже найбільша кара для вражених пороками людей — бути гидкими і для себе, і для близьких. — /3/ «Він ще й ненавидить тих, хто, діставшись раптом до високої влади, розгнуздано послуговується нею». — Те ж саме робив би й він, коли б міг. У багатьох людей пороки непомітні, бо не мають сил прорости, а дай змогу — розбуяють не менше, ніж ті, що їм одкрило дорогу щастя. /4/ Одне слово, їм бракує засобів, аби блиснути всією своєю нікчемністю. Навіть найотруйнішу змію можеш безпечно взяти до рук, поки вона задубіла від холоду: їй не бракує отрути — вона просто заціпеніла. Не один — аби лиш доля всміхнулася — зрівняється з останнім негідником і в жорстокості, і в честолюбності, і в марнотратності. Не один — бо в них нахил до лихого. Хочеш пересвідчитись? Дай таким людям робити те, що хочуть. /5/ Пам’ятаєш, ти казав колись, що така людина — у твоїх руках. Але я запевняв тебе, що маєш справу з тим легковажним, перебіжним, що тримаєш його не за лапу, а за перо.