Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Налітає вітер. Куйовдить моє волосся. Пригинає верховіття дерев.

— Ми підемо до Заводу, одночасно закликаючи грозу, — закінчую я. — Зливу, вихор, смерч… Сюди. На нього.

Моя армія готує барабани, трембіти, бубни та змійовики, а я раптом згадую Ярого. Він мені потрібен — тут і зараз. Він мені потрібен!

І я мимоволі обертаюсь. Вдивляюсь у схили гір навпроти. І майже бачу, як він біжить — сюди, до нас. Бути з нами. В руках у нього старе мисливське калатало… Якщо тільки він зараз прийде, присягаюся Вовком, ніколи не пригадаю йому… все забуду! Тільки нехай прийде!

Шумить вітер. Розгойдуються верховіття. Моя армія дивиться на мене і не може зрозуміти, чого я чекаю.

Схил, звідки ми з’явились, порожній.

— Лано, — стиха каже Головань.

І я розумію, що Ярий не прийде. І що гроза, за допомогою якої ми здолаємо Завод, підійшла вже так близько, що можна відчути її запах.

Зручніше прилаштовую великий барабан Тримайся. Витягаю з-за пояса оправлені шкірою барабанні палички. Підношу їх над декою, на мить завмираю…

І вони опускаються на барабан, ніби з власної волі.

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють десяток барабанів. Гримлять змійовики. Ухкають, заходячись, бубни. І над усім цим ритмічним гуркотом здіймаються голоси трембіт. Голоси гір, лісу, потоків, круч. Голоси живих дерев, позначених блискавкою.

Хмари сповзаються з усього неба. Вони йдуть повільні, важкі, вагітні як життям, так і смертю. Реве мій барабан: хмари повільно розвертаються по колу.

Я примушу їх танцювати Аркан!

Ревуть трембіти. Щось швидко примовляє Головань. Підтанцьовує молодий Римус. А Тримайсь зривається з місця і починає танцювати, граючи на змійовику, розсипаючи звук дощу. Хмари, ніби увімкнувши другу швидкість, завертаються гвинтом.

Є.

Не припиняючи відбивати ритм, крокую схилом донизу, і моя армія — мої люди, мої діти — за мною.

— Дощ! Дощ! До нас! Бий! Бий! Грім! Грім!

Небо буркотить, гуркоче і — раптом озивається ударом! Від гуркоту закладає вуха, але блискавки не видно. Далеко.

— Голосніше! — кричу я. — Голосніше! Дужче!

Завод дедалі ближче. Все вище підіймається розтріскана стіна бетону. Жовтий дим пахне неприємно й різко. Обриси обгорілих конструкцій лякають, не треба на них дивитись. Опускаю погляд і бачу ворота — іржаві, перехняблені, заляпані червоною й білою фарбою. Мені треба буде увійти туди — всередину. Я намагаюсь поки що про це не думати.

— Грім! Бий! Грім! Бий!

Хмари нависають над головою, важкі, надто важкі. Мені хочеться потрусити їх руками, вдарити як слід: ми вже майже під стінами Заводу! Нумо, блискавки! Не спіть! Нумо!

До Заводу залишається кількасот кроків, не більше. Ми майже прийшли. Небо в напрузі чекає останнього сигналу: зараз ударять блискавки, все добре…

Наступної миті я починаю глухнути.

Не розумію, в чому річ. Трушу головою. Звуки на мить відновлюються, а потім знову слабшають, ніби мені затуляють вуха.

І приходить страх.

Поряд із Заводом людину покидає воля. Я про це знала. Та я не знала, що Завод, нерухоме чудовисько, гасить ритми. Я б’ю в барабан — звуки тонуть, як у ваті, я стрімко глухну.

У мене пересихає в горлі, одна за одною захлинаються трембіти. Терпнуть руки — я чую, як змовкають барабани. Завод навалився на нас, ніби колосальним кляпом затикаючи нам роти.

— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!

Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…

— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!

Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.

— Ще! Ще! Грими! Давай!

Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…

Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…

Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…

Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.

Боротися! Ще…

Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.

Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:

— Грім! Грім! До нас! До нас!

І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.

Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…

Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!

Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…

Більше я нічого не бачу.

Темрява. І серце зупинилось.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.

Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.

Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.

Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу — все ніби в тумані.

Кроків за десять лежить Тримайсь, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає