Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — сонно озвався хлопчик.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я міг відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув Чебрик.

— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.

— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…

Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.

— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.

— Дякую.

— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.

Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.

— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Це трава, — Фоліана усміхнулася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.

— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.

— Не знаю… Ще не знаю.

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.

Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.

— Ти вже втомився?

— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.

Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано?

— Що Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?

— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.

— Що сталося, Фоліано?

— Нічого.

— Чому ж ти впала й не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти у цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.

— Звідки ти знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…

Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:

— Що це?

— Де?

— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.

Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.

— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.

— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це теж інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.