Читати книгу - "Імітація"

— У мене нема на це грошей, — рішуче відрубує Кубов, — хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.

— Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!

— Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!

— Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...

— Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті «зелених» на місяць...

— Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! — вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем — живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.

— Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! — Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.

І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в «Лінкольні» кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім — захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.

— То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?

На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала «Мука жінки». Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.

— Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him[31].

Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:

— Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.

— То теж картина Козової?

— Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі — велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги — перекривлені пики. Вона висить у мене.

— То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?

— Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.

— Сашику, облиш, ти не мільйонер.

— Я сам, а в тебе сім’я.

— Ой, та родина! Одна мука!

— Не гніви Бога, Ларо...

Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже:

— Невже, крім нас, ніхто не думає про смерть Мар’яни? Невже всіх задовольнив нещасний випадок?

— Я думав про це, Ларо. І зараз щойно про це подумав... Давай стелитися. Завтра прибуваємо о восьмій. Треба виспатись.

Вранці, коли проїхали Київ-Дарницю, Лариса зателефонувала Риженку.

— Підрозділ групи пошуку істини доповідає: втрат у живій силі нема, хоча кілька разів виникала реальна загроза. Проте є матеріальні втрати. Матеріальних знахідок нема. Є певні знахідки-орієнтири на шляху пошуку істини, але система не тримається купи. Цілуємо. До зустрічі на київській землі.

— Який у вас номер вагона? — у відповідь кричить сонний Олександр Риженко.

Потяг прибув вчасно. Риженко підхоплює з рук Чеканчука пакет з картинами, Лариса кричить обережної так голосно, що пакет падає на платформу. Всі троє нервово хапають зв’язку, Риженко знову не розуміє, в чому справа. Він прибіг сюди о восьмій, щоб тримати руку на пульсі істини, а його лякають суцільними загадками! Але, проминувши гучну вокзальну коловерть, товариство заходить до привокзального Макдональдса. Риженко наполягає, що він фундує, і нарешті вислуховує детальний звіт про Комбінатно-Новожахівсько-Дружбонародівські мандри.

— А Мар’янині коштовності ніяк не давали знати про себе?

— Ніяк. Ми про них навіть і забули.

— Тут можна сказати тільки одне: скинутий вінок свідчить про те, що то не було вбивство на замовлення. Кілер неодмінно б пролив сльозу в пам’ять про свою жертву. Та й замовник також.

— Такий