Читати книгу - "Пекельний звіздар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де се болотяне городище? — питає Івась.
Зиркнув на нього Козуб.
— А нащо воно тобі?
Зітхнув малий козак, зліз із печі та й розказав свій сон.
— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!
— А де воно?
— У Дикому Полі, за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…
— А звідки ж там городище взялося?
— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!
— А чого ж то місце недобре?
Дістав Козуб із печі горщика з кашею і поставив його на столі.
— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!
Замислився Івась.
— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті. — Раніше стільки й душ не було!
— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!
От посідали вони снідати. Йвась ложку до рота несе, а думки деінде літають.
— їхати треба! — каже врешті характерникові.
— Куди?
— Якби ж то знаття! Та сказали мені, що забаривсь я тут…
Насупився Козуб.
— Гаразд, — каже по хвилі, — до вечора далеко! А я спробую розгадати твій сон…
Ішов Івась до стайні, аж перестрічають його Ладько з Найдою.
— О, — кажуть, — здоров! Де ж ти ото пропав учора? Так сховався, що всю гору обшукали, а тебе не знайшли!
Махнув Івась рукою.
— Де був, — каже, — там уже немає…
— Барило весь курінь змусив тебе шукати… Тоді махнув рукою та й каже: «Либонь, він уже й на Січі!» А знаєш, хто у нас хорунжим тепер?
— А хто?
— От не вгадаєш!
Спинився Івась.
— Хтось із вас?
— Та де там! — каже Ладько. — Найду зразу в лика взяли, а мене ловили по всенькій горі!
— Так хто ж се зумів із того перстеня вирватися? — питає Івась.
— їй-бо, не вгадаєш! — каже Найда.
— А хто ж бо?
— Той, на кого ти й не подумав би ніколи! — каже Ладько.
Малий козак і на лиці змінився.
— Так се що, — каже, — оте одоробало хорунжим зробилося?! І тепер воно червоного пояса носить? Барабаш отой мизатий?
— Ото, — каже Найда, — він зараз пан хоч куди! З києм ходить і, коли хто не до шмиги йому, то лупить, мов гамана!..
— Мене сьогодні осьо потяг, — каже Ладько.
Дивиться Івась то на одного, то на другого.
— А як же він зумів прорватися?
— Сховався хитро, — каже Найда. — Десь на горі яму знайшов чи бурдюг та й заліг там, наче ведмідь у барлозі. Ми вже й у Січ прийшли, аж він біжить!
— Та он він, біля куреня, — каже Ладько. — Ходімо відціля, поки знов кия не заробили!
Та й подалися до воріт. А Йвась гнуздечку в руці зважив і завернув до хлопчачого куреня.
Як уздрів його Барабаш, то й рота роззявив.
— А ти звідки тут узявся?.. — питає.
— Ходи-но зо мною, — каже йому малий козак, — побалакаємо!
— За що?
— А там побачиш, сучий сину!
Спалахнув Барабаш, немов той порох.
— Ти з ким говориш, стерво! — грізно крикнув він. — Ти з хорунжим до діла маєш, а не з рівним собі! Осьо києм як дам зараз!..
Посміхнувся Івась, та так, що в того і мороз по
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.