Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— Тоді для нього, крім баскетболу, нічого не існувало.

— Як зараз для тебе нічого не існує, крім футболу?

— Не зовсім так. Футбол для мене не хобі, а моя майбутня професія.

— Ти в цьому впевнений?

По правді, тут мені на душі стало зовсім зле. Максим зачепив те, чого я сам ніколи не наважуюсь торкатися. Справді, чи я в цьому впевнений? Що коли це для мене просто гра, не спортивна гра, а гра дитяча, гра, від якої я маю задоволення зараз і зовсім не певен, чи ця гра стане справою всього мого життя. Думати? А що придумаєш? Певен, що й Валерій в нашому віці не був таким уже й бездумним. І йому, мабуть, хотілося все життя вкидати м'яч у корзинку. А потім… Кирило, як завжди, відбувся жартом:

— «Его пример другим наука…»

Процитувати шматок «Євгенія Онєгіна» не штука, але справді, не станься цього з Валерієм, чи задумався б я над своєю подальшою долею і своїм місцем в житті?

Кирило добре відчуває, коли можна блазнювати, а коли треба зупинитися і стати серйозним. Перехід цей у нього поступовий:

— «Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп», — сказав Маяковський. А «ясен», знаете, в якому тут розумінні? В тому, що людині все ясно…

— Ні, — не погодився з ним Максим, — тут поет не те мав на увазі, «ясен» — значить, безтурботний, тобто людина, яка не завдає собі клопоту над чимось задумуватися, стати дорослішою. Мені здається, що дорослою людина повинна себе вважати з тієї миті, коли вона щось зрозуміє і сприйме так, як це роблять дорослі…

— Але звідки ти знатимеш, як вони що сприймають і як вони що відчувають?

— Хіба це так важко уявити?

— Спробуй, — уяви!

— Спробую! І ти спробуй. Гайдар був лише на півтора року старший від нас, а йому довірили командувати полком. Значить, хтось повірив в те, що він відчуватиме і сприйматиме все, як доросла людина, і прийматиме такі рішення, як прийняла б і доросла людина, якій довірено долі тисячі людей…

— В кавалерійському полку часів громадянської війни не було тисячі шабель.

— Яке це має значення? Хай вісімсот шабель, хай лише п'ятсот.

— Але то були виняткові умови!

— Минуть роки, і про наш час теж говоритимуть, що ми жили у виняткові роки і у виняткових умовах.

Вони засперечалися і все далі й далі відходили від Валерія і його наміру змінити свою долю і своє життя.

По правді, мене їхня розмова вже не цікавила. Я думав, до якої межі одна людина може брати на себе відповідальність за дії і долю іншої людини з тим, щоб робити це на користь, а не на зло? Я не вмію так гарно висловлювати свої думки, як це робить Максим, чи Кирило, чи й інші хлопці та Іржик, і, по правді, часом навіть добре вивчений урок я не можу переповісти так, щоб вчитель одразу ж зрозумів, що я знаю матеріал, знаю, але не вмію до ладу переповісти.

От, скажімо, таке. Я капітан футбольної команди. Я відповідаю за дії і вчинки кожного гравця, я повинен все передбачити, але навіть коли я все передбачу, то, по правді, всього зробити самому мені не вдасться. У мене не двадцять дві ноги і не двадцять дві руки, і не одинадцять голів, а лише одна. І кожен гравець в команді діє самостійно, часом всупереч моїм бажанням — теж правильно, а часом неправильно. І неправильно не тому, що хоче зробити щось всупереч моїм вказівкам і бажанням, а неправильно тому, що не зумів зробити як слід. А часом йому здавалося, що я помиляюся і він зробить краще, зробивши всупереч мені, а виходить гірше…

Якось на тренувальній грі я пішов по центру, навмисне не швидко пішов, щоб дати змогу підтягнутися нашим крайкам і виманити, розтягнути їхній захист. Виманити із їхнього штрафного майданчика і розтягнути вздовж поля, щоб самим мати оперативний простір. І показав нашим крайкам помахом руки, щоб вони вперед не дуже висовувались, бо як тільки я комусь підпасую м'яч, а він в цей час висунеться занадто вперед, їхні захисники одразу ж зрозуміють цей нехитрий маневр, зроблять ривок вперед, і. один з наших крайків, той, що буде без м'яча (не можу ж я один м'яч відпасувати одразу обом крайкам!), одразу ж опиниться в офсайді. Здавалося б, не мудра штука, а Жора Конопелько чомусь у відповідальний момент рвонув вперед з копита і… звичайно ж, опинився у офсайді.

Хто винен? Він чи я? З одного боку — він. А коли по правді, я картав себе за те, що не зміг врятувати цю атаку, цю добре організовану комбінацію. А я ж — капітан, я відповідаю за все. Але ж виходить, що тут є не лише один бік і другий бік, а ще якийсь бік, і коли з того боку подивитися, Жора мав би не на мене покладатися, а мати власну голову на плечах. Якусь ініціативу виявити розумну, чи як це назвати!

І де закінчується ініціатива, а де починається шкідлива самодіяльність?

Або у нас в сім'ї. Будемо дотримуватись футбольної термінології. Мій тато — «капітан» нашої сімейної «команди». Він все обдумує, вирішує, він за все вболіває і за все відповідає. А Валерій тоді, коли закінчував десятирічку, коли був таким, як я чи трохи старшим, він, припустимо, був звичайним рядовим «гравцем» нашої сімейної «команди». І от тато як «капітан» велів робити йому те і не велів робити іншого, і Валерій робив, як веліли. Тато був певен у тому, що не помиляється, що робить все на користь і нашої «команди» в цілому, і на користь Валерія, як рядового «гравця». І тато звелів Валерію подавати документи в технологічний інститут. Тато вважав, що так буде найкраще. Тато знайшов ту найвигіднішу точку, з якої найзручніше пробити «по воротах». Тато «подав» Валерію пас, Валерій «вдарив» і «забив» гол. Валерій став студентом, потім інженером, Валерій здобув вищу освіту, і вся наша