Читати книгу - "Дивний світ"

просто дивно. Я, поки сам не переконався, не хотів вірити… У літературу це ще не потрапило. Мою статтю теж повернули. А проте, там усе точно. Вони харчуються медом диких бджіл, молоком диких кіз, ягодами, плодами, горіхами, грибами, корінням трав, яке заздалегідь миють у джерельній воді.

— Забавно… Ну, а дикі бджоли й кози як до цього ставляться?

— Уявіть, дозволяють…

— Вам справді вдалося зробити вражаючі відкриття, Іваре. Тим більше прикро, що ми їх сьогодні не бачили.

— Може, поталанить завтра чи післязавтра.

— У мене, на жаль, не так багато часу. На Аості треба зустрітися не лише з вами.

* * *

Вони продовжили розмову на відкритій веранді за вечерею. Івар і Леа розповідали про своє життя на Аості. Інспектор мовчки слухав, зрідка вставляючи короткі репліки. Сонце сіло. Догорала яскрава в півнеба лимонно-червона заграва. Вже засвітилися й сяяли все яскравіше на тлі згасаючої заграви три вечірні зірки Аости: червонуватий Марс, блакитна Земля, а зовсім низько — край самого обрію — світла іскорка Венери.

— Їх рідко буває видно всіх разом, — сказала Леа. — Вам пощастило, Інспекторе.

— Якби так само пощастило і в іншому…

Молода жінка поглянула на нього зі здивуванням:

— Хіба це не залежить лише від вас?

Він мовчки похитав головою.

Леа продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя. Він здригнувся. Попросив:

— Не треба так дивитися на мене.

Вона не відвела очей:

— Чому, Інспекторе?

— Ваш погляд проникає всередину.

Вона розсміялася, опустила очі:

— Цьому ми, либонь, навчилися від тутешніх мешканців. Іноді мені здається, що вони читають наші думки.

— Як ви мої зараз?

Вона знову розсміялася:

— Зараз уже ні… Хвилиною раніше, можливо… Скажіть, Інспекторе, адже ви бували на Аості?

Він завагався:

— Ні… Тобто, так… Але це було давно. Дуже давно…

Її обличчя, ще мить тому прекрасне і жваве, немов потьмяніло.

— Значить, правда, — вона зітхнула.

— Про що ти? — стривожено запитав Івар.

— Ні-ні, дрібниці, — вона піднялася з-за столу, — піду приготувати каву.

Інспектор, насупившись, провів її довгим поглядом. Обернувшись до Івара, запитав:

— Ви щось чули про мене?

— Крім того, що ви Інспектор Охорони середовища проживання на Малих планетах?

Він мовчки кивнув.

— І… відомий учений, член Всесвітньої академії? Автор Каталога фауни…

Він перервав нетерплячим рухом руки.

— Я не це мав на увазі.

— Тоді що?

— Те, що було раніше. Значно раніше…

Івар різко труснув головою:

— Ні. Мені нічого не відомо. І задля чого…

— Тоді звідки вона знає?

Івар спробував обернути все на жарт:

— Інтуїція жінки… Знаєте, як це у них буває? А втім, яке може мати значення, що ви колись були тут, на Аості. Кожен має право…

Він знову перервав нетерпляче і гнівно:

— Уявляєте, може… Я летів сюди й сумнівався… Чи маю я право на зустріч з минулим… З моїм минулим… Я не збирався ні про що розповідати. Навіщо? Просто хотів побачити… А вона відразу здогадалася… Чому?

— Здається, починаю все розуміти, — прошепотів Івар. — Ви колись були «вільним мисливцем»? Тут на Аості?

— Був… Цілих двадцять років. Ті самі двадцять років, про які ви сьогодні вдень згадували. Двадцять років, юначе, я добував тут шкури, кістку й черепи. Це було задовго до того, як ви з нею народилися. Потім… Потім я попався, як і багато інших, був засуджений. У мене знайшовся час подумати. Звільнення принесла Революція. Те, про що ви знали, — це все було згодом… Коли я почув про ваші пошуки контакту тут, на Аості, я… не міг не прилетіти. Ви розумієте?

— Так… Але не можу зрозуміти, навіщо ви все це розповіли мені.

— Так краще… І потім — вона все одно здогадалася б і сказала вам… Повертаючись у минуле, треба знайти силу бути до себе нещадним…

— Здається, ви перебільшуєте значення того, що було. Все подальше…

Він важко зітхнув:

— Я також так думав… Тут зрозумів, що ні. Ми сьогодні не зустріли їх… Це не випадково.

— Зачекаємо до завтра, — спокійно сказав Івар.

* * *

Ранок наступного дня був прохолодним, тихим, сонячним. Крапельки роси блищали в блакитнувато-зеленому листі дерев, іскрилися на фіолетово-червоних суцвіттях, які за ніч розкрилися на кущах навколо веранди.

— Ми полетимо спочатку на схід, відтак на північ до узбережжя Центрального моря, — сказав Івар.

— Вони там також є? — Інспектор закинув за плечі ранець гвинтокрила.

— Вони скрізь.

Інспектор спохмурнів; він не міг упоратися з пряжкою кріплення. Івар допоміг защипнути замок.

— Будь обережний, Іве, — попросила Леа.

Вона стояла на веранді, спершись ліктем об балюстраду[84], й дивилася, як вони злітають.

— Ми не полетимо високо! — крикнув зверху Івар.

— І не спізнюйтеся до обіду!

— Постараємося…

До полудня вони встигли оглянути кілька великих галявин у східній частині заповідника. Галявини були порожні. На ділянках рідколісся теж нікого не виявилося.

— Вони сьогодні ховаються в гущавині, — казав Івар, — там ми намагаємося не турбувати їх.

— Я не бачив сьогодні й птахів, — відзначив Інспектор.

Він ставав усе похмурішим.

— Може,