Читати книгу - "Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос"

В селі зчинилася неймовірна метушня. Мешканці миттю висипали зі своїх хатин і щиро вітали несподіваних гостей. Наші друзі не могли надивуватися з їхньої привітності.

Кожна садиба тут також називалася ранчо. Будинки стояли на міцних кам'яних підмурівках, щілини між колодами були старанно замащені глиною, стіни чисто побілені. Дахи, вкриті бляхою, спиралися на вертикальні стовпи, й кожен будинок був оточений верандою.

— Не будинки, а клітки на птахів, — зауважив Вацлав.

— Вони дуже міцні, — відказав дядечко Франтішек. — А чи знаєте ви, чому люди тут будують широкі й низькі будинки? Щоб не руйнувалися під час землетрусів. Погляньте, в них навіть димарі з дощок! Кам'яний димар був би небезпечний для мешканців будинку.

— Димарі з дощок? — вражено перепитав Єнік. — Таж вони згорять!

— Коли ти підійдеш ближче, то побачиш, що вони дбайливо обмазані з усіх боків глиною, а всередині в них — залізна труба.

Єнік тільки плечима знизав: дядечко Франтішек знав геть усе на світі.

Мешканці села одразу ж запропонували нашим друзям свої житла — за правом господарів, які привели гостей до себе в дім.

Так само, як і в тубільців Петенської улоговини, меблів у їхніх будинках було дуже мало. Замість ліжок висіли гамаки, але це не означало, що люди жили бідно. Навпаки, все в селі свідчило про певну заможність. Та це й зрозуміло: земля тут надзвичайно родюча, а населення — невелике. І все-таки головна причина багатства цієї країни полягала в тому, що її з двох боків омивають води океанів. Таке географічне положення дає можливість провадити жваву торгівлю й підтримувати зв'язки з чужоземними країнами. Тож не дивно, що працьовите населення Коста-Ріки вигідно збуває продукти своєї праці.

Про це розповідав мисливцям сам господар, не забувши, звичайно, похвалитися й тим, що протягом трьох років він одвідував школу в Сан-Хосе де Коста-Ріка. На думку тубільця, це найгарніше й найбагатше місто в світі: там є і національний музей, і собор, і архів, є там школи, банки, готелі, вулицями ходить трамвай, і місто освітлене електрикою.

Дядечко Франтішек згодом пояснив Єнікові, що в цьому місті понад сорок тисяч мешканців і що Сан-Хосе де Коста-Ріка — столиця держави Коста-Ріки.

Вислухавши господареву розповідь, наші мисливці якийсь час сиділи засмучені. Згадали про Лондон. Як давно вже не бачили вони електричного світла, готелів і трамваїв! Як давно не користувалися вигодами, які здавалися такими буденними й природними в європейських містах!

Господаря, в якого вони мешкали, звали дон Педро Сайяс. Він був старостою села.

Дон Педро зі стриманою гордістю показував гостям табуни своїх коней, стада свиней і череди корів. А коли він привів їх нарешті до себе в дім, то щиро зрадів, побачивши здивування іноземців. Тут, у цій глушині, серед одвічних лісів та саван, вони несподівано потрапили до обставленої по-європейському кімнати, з картинами на стінах, з гарною зброєю, з книжками в шафі.

Дон Педро дуже шкодував, що вдома не було його дружини: вона кілька днів тому поїхала відвідати сина в Сан-Хосе.

— Хлопець навчається там у ліцеї! — гордо пояснив він своїм гостям. — Але він сумує в місті, і, коли йому стає нестерпно сумно, мати їде до нього на кілька тижнів, поки він знову заспокоїться.

Три дні європейці користувалися гостинністю господарів, а коли на четвертий день дядечко Франтішек поклав на стіл жменю золотих песо, дон Педро зібрав їх і висипав йому назад у кишеню. Це було зроблено так тонко і ввічливо, що дядечко Франтішек не образився, але натомість щедро винагородив усіх слуг дона Педро.

Вирішивши виповнити тут орхідеями останні порожні мішки й повернутися через Карільйо в Лімон, де легше знайти корабель, який пливтиме до Європи, дядечко Франтішек усі свої ящики и кошики тимчасово залишив на ранчо. Тоді він, звичайно, ще й гадки не мав, що повернеться до Англії значно раніше, ніж сподівався.

Вирішено було, що караван піде понад ущелиною в північному напрямку, весь час підтримуючи зв'язок із селом, у якому завжди можна купити харчі.

Негр Хосе радів. Усміхаючись, він навантажував на в'ючака свій скарб: мішечок пшеничного борошна, мішечок манної крупи, копчену свинину, бочечку сала, кошик яєць, цукор, каву, какао…

Дон Педро супроводжував гостей аж до полудня, поки вони розіп'яли свої шатра й узялися до звичної роботи — збирання орхідей. Дону Педро дуже сподобалася Лготка, і Єнік уже хотів був подарувати йому маленьку Ріку, та побоявся засмутити її матір. Пополудні дон Педро поїхав додому й дорогою ще довго посилав їм побажання всіляких успіхів.

Індіанці працювали аж до вечора: дощу цього дня не було, й усі раділи, що нарешті випогодиться — про це їх запевнив дон Педро.

Ввечері біля вогнища тільки й мови було, що про привітного господаря та гостинність тубільців.

Усі заздалегідь тішилися з майбутнього збирання орхідей. Та, на жаль, наступного дня один робітник-індіанець стривожив усіх звісткою про те, що з високого дерева він помітив дим, який повільно здіймався над ущелиною.

Робітник, який приніс дядечкові Франтішку тривожну звістку, був дуже недовірливий та обережний, як і перший-ліпший індіанець. Тому, не гаючися ні хвилини, він попрямував до того місця, звідки здіймався дим. Індіанець скрадався надзвичайно обережно й зумів так близько підійти до вогню, що побачив навколо нього шістьох чоловіків. Він одразу ж зрозумів, що це — білі, хоч вони й були дуже засмаглі. Віддалік було напнуто намет. Рушниці, прихилені до дерева, свідчили про те, що це не лісоруби, а скоріше мисливці. Це було все, що індіанець зміг дізнатися. Найдужче занепокоївся Дієго. Хоч уже хилилося на вечір, він заявив, що повинен сам з'ясувати, хто ці чужі мисливці й що вони тут шукають. Дієго вже не раз казав Єнікові, що белізькі грабіжники, напевне, ще переслідуватимуть їх; не тільки щоб пограбувати експедицію, але головне, щоб помститися.