Читати книгу - "Вільні малолюдці"

— Файно, — сказав Пограб, запихаючи малого під сидіння. — А тепер — будь чемним хлопчиком і не верещи, як різаний, за тими цукерками, бо дядько Пограб намне тобі вуха! 

Погіршай захихотів ще дужче. 

Тіфані побігла на берег і допомогла Роланду прийти до тями. Він розплющив очі і глянув на неї затуманеним поглядом. 

— Що таке? — сказав він. — Мені наснився дивний сон… 

А тоді заплющив очі і знесилено осів на землю. 

— Сідай у човен! — вигукнула Тіфані, волочучи його по гальці. 

— Абодайго! Ми беремо зі собов отой лантух непотребу? — спитав Пограб, вхопивши Роланда за пояс і вкинувши на дно човна. 

— Аякже! — відповіла Тіфані, видряпуючись на борт. Вона лягла плазом на дно, і човен поплив. Весла рипіли і розтинали хвилі. Човен йшов уперед. Раз чи двічі він хитнувся, коли набігли великі хвилі, та потім плавно ковзав по воді. Фіґлі сильні і веслують вправно, хоч і на кожному веслі висіло ціле гроно малолюдків, а дехто стояв у товаришів на плечах, щоб дістати до весла чи бодай вхопитися за що вдасться. 

Тіфані підвелася і щосили намагалася не зважати на те зрадницьке відчуття, що почало зароджуватися десь у животі. 

— Курс на маяк! — крикнула вона. 

— Ая, на маяк! — вигукнув Пограб. — Крулева не любить світла, — вишкірився в усмішці Пограб. — Файний сон. А небо ти бачила? 

— Небо як небо, блакитне, — відповіла Тіфані. 

— Це не зовсім небо, — пояснив Пограб. — Дивись наскрізь. 

Тіфані озирнулася. Небо. Блакитне. Але над берегом, що віддалявся, була смужка жовтого. Вона була далеко, сотні миль звідси, але посередині, нависаючи над світом, виднілося велетенське, як ціла галактика, рятувальне коло — воно здавалось сіро-блакитним через відстань. 

На колі велетенськими літерами — більшими за місяць, писало задом наперед таке: 

КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ 

— Ми що, на обгортці? — спитала Тіфані. 

— Ая, — відповів Пограб. 

— Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним! 

— Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні — фарба, а зсередини — море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні. 

Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен. 

Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі. 

— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям 

— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте! 

Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт. 

Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла. 

— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна? 

— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла! 

Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ. 

Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад. 

Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан. 

Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику. 

— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці! 

— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит. 

«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…» 

— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі… 

— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб. 

— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку. 

— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів! 

Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів! 

— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна! 

Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву. 

Лють повернулась. 

— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає! 

Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед. 

Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину. 

— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю! 

— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі. 

— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані. 

— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб. 

— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані. 

Пограб змирився, здається: 

— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку. 

— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка! 

Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди. 

— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме? 

— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька! 

— Аж така? 

— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис. 

«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані. 

«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…» 

«Ось-ось…» 

— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову. 

— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько! 

«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати». 

«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…» 

— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям. 

Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води. 

Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах. 

Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ. 

Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась. 

Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом —