Читати книгу - "Тiло™"

І вона без вагань рушила назад до службового входу клініки, біля якого вони зустрілися. Юрій кинувся навздогін, схопив її за руки.

— А в корпорації я, по-твоєму, чим займався всі роки?!

— Гадаєш, це те, чим варто вихвалятися? — Іванка відштовхнула його від себе. — Ти вже не здатен відрізнити добро від зла! Ти й далі вбиватимеш, Юрію, незалежно від потреби!.. Ти… монстр.

Його очима майнуло недобре полум’я.

— Таким уже вродився! — нагадав він. — І ти від початку знала, хто я… Чи не тому ти мене обрала?

В Іванки не знайшлося слів — лише сполоханий погляд, лише оголений біль. Так вони й стояли і з жахом дивилися одне на одного: Юрій — бо зрештою сказав їй правду, Іванка — бо її почула.

— Я й гадки не мала, як далеко ти здатний зайти, — тихо мовила вона.

За мить він знову впав перед нею на коліна.

— Благаю, дай нам шанс! Вона — це ти. Заради тебе я одружився з нею.

— Ти не одружився. Ти просто вкрав. Прощавай, Юрію.

Так Іванка знову щезла з його життя. Цього разу з власної волі. І Юрій нарешті зрозумів, хто він насправді. Убивця. Покидьок. Монстр. Котрому справді подобалося забирати чужі життя. Як вона те побачила? Він ніколи собі не зізнався б у цьому, завжди списував усі вбивства на те, що його до них примушували — корпорація, природа, обставини. А де ж у цьому всьому зостався він — той, хто убивати не хотів, тринадцятирічний хлопчик, якого колись знудило від самого лише вигляду вогнепальної зброї?..

Лілі лежала в багажнику. Підвівшись із колін, Юрій повернувся в машину і майже до самого ранку нерухомо просидів за кермом. Усе чекав, може, Іванка передумає й повернеться. Хоч добре знав, цього ніколи не буде. Навіть задля власного порятунку вона не припускала думки про вбивство, він же убивав, як дихав, не вагаючись. Вона була створена для миру, він — для війни. І вона ніколи не кохатиме його таким. Не потрібний їй монстр.

Щойно на сході почала танути примарна передсвітанкова імла, завів двигун. Приїхавши до безлюдного надбережжя, викинув у холодні розбурхані води ріки Вілламет закляклий труп своєї дружини.

Потому Юрію лишалася помста. Він розшукав Якова в горах на кордоні з Канадою. Олівії знову стало зле, дивна недуга поволі висотувала з неї силу та вроду, а психіатри не знали, чим зарадити, тож старий вовкулака мусив возити її по шаманах і цілителях. Пересадити душу коханої жінки до іншого тіла він не міг, бо хворою була саме душа.

Того спекотного дня вони поверталися від висушеного сонцем та літами індіанського жерця з племені шошонів, що печерником жив неподалік скелястого каньйону Аппалачів, і Олівія вперше за довгий час усміхалася. Здається, помогло. На відміну од Іванки, вона не гордувала нічим, що робив для неї коханий чоловік. Відтепер усе у них мало скластися якнайліпше.

І це довело Юрія до несамовитого шаленства. Він їхав своєю смугою, невпинно наближаючись до автівки Якова. Ще мить — і вони розминуться, пролетять кожен у свій бік, навіть не завваживши одне одного. І Яків далі насолоджуватиметься життям. Прокидатиметься поряд із щасливою жінкою. Кохатиме. А в Юрія того вже ніколи не буде. Бо одного дня Яків приїхав до карпатського сиротинцю і все відібрав у нього. Досить. Не скидаючи швидкості, він різко розвернув кермо, машину занесло, жбурнуло назустріч Якову, розширені від жаху очі навпроти, вибух, вогонь.

Отямився в лазареті військового шпиталю на кордоні з Канадою.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Україна.

12

Однак не було в цілому світі країни, де можна було б сховатися від корпорації «ТІЛО™». Через кілька днів, випередивши представників офіційної влади, по Юрія приїхали агенти корпорації і завантажили його напівживе тіло до фірмового фургона. Замість нього у шпиталі лишили якогось бідолаху, котрого згодом звинуватили у вбивстві Ван Хеллів. Про Лілі не було сказано жодного слова.

Але це не означало, що Юрію дадуть повернутися до звичного життя. Дезертирів тут жорстоко карали. Тож два наступних роки він провів у каторжній в’язниці штату Орегон, у спеціалізованому відсіку, обладнаному для «потреб» корпорації, де йому дуже дохідливо пояснили, що означає зрадити «ТІЛО™». Інші зазвичай проходили цю процедуру за кілька місяців, а то й тижнів, однак Юрій виявився впертим — тепер йому нічого було втрачати.

Саме тому на нього витратили довгі роки. Та за цей час не почули від бранця нічого, крім «ні», «не знаю» і «мені байдуже».

Здався, коли йому привели Іванку. Вони й до неї дісталися. Корпорація скрізь мала власних агентів, і для них було лише питанням часу з’ясувати причину зради того чи іншого працівника. Ні про що його не питаючи й нічого не пояснюючи, вони просто заселили її до тіла п’ятнадцятирічної дівчини, і двоє дужих велетнів-санітарів кілька годин поспіль ґвалтували її на очах у Юрія. Разом і поодинці. По-всякому. Коли вона непритомніла, на неї виливали цебро крижаної води. Вона мала бути при тямі. Щойно стомлювалися одні чоловіки, на їхнє місце заступали інші.

Іванка вже навіть не кричала.

Юрій рвався з ланцюга, котрим був прикутий до цегляної стіни, гарчав, як звір, сходив криками й піною, заклинав їх спинитися, обіцяв щось, погрожував і знову обіцяв. Він один знав, як Іванка боялася цього з самого дитинства, як шукала когось, хто міг би захистити, вберегти її від такого. Тож знавісніло рвався уперед, падав, не відчуваючи болю, і зривався знову. Грубий металевий ланцюг тріснув у кількох місцях, але тваринної сили Юрія таки не вистачило, аби розірвати його…

Того дня він посивів.

І хоч виконавці вже знали, що тепер задля корпорації він ладен на все — хоч зірку з неба дістати, — спинилися лише тоді, як побачили, що Іванка не дихає. Вони виволокли скривавлене тіло з кімнати й спішно переселили її до іншого.

Відтепер Іванка зробилася власністю корпорації. Заставою в моторошній угоді купівлі-продажу вірності Юрія. Точніше, заставою зробилася її душа, адже власного тіла в неї не було — як і раніше, свідомість дівчини завантажували до чужих, випатраних часом і недугами тіл. І не передбачалося тому кінця-краю, бо це