Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Справді? Що ти читаєш?

— О, нічого путнього. Тобі таке не сподобається. Про хлопців, дівчат, романтику. Але мені подобається.

— Ти ж кілька днів тому читала мою Фланнері О’Коннор. — Він сьорбнув. — Коли я нездужав.

— Оповідання? Не можу повірити, що ти це помітив.

— Я не міг не помітити. Ти не поклала її на місце. А я не міг її підняти.

— А-а-а…

— Не читай сміття. Візьми оповідання О’Коннор додому. Краще їх читай.

Я збиралася сказати «ні», а тоді зрозуміла, що насправді не знаю, чому відмовляюся.

— Добре. Я поверну, щойно прочитаю.

— Кларк, постав якусь музику.

— Що ти хочеш?

Він сказав мені, киваючи приблизно туди, де міг бути диск, і я перерила все, поки не знайшла його.

— У мене є друг — перша скрипка в симфонічному оркестрі. Він зателефонував і сказав, що наступного тижня грає тут неподалік. Цей твір. Ти його знаєш?

— Я нічого не знаю про класичну музику. Хіба іноді мій тато випадково налаштовується на Classic FM, але…

— Ти ніколи не була на концерті?

— Ні.

Він був вражений.

— Ну, раз я ходила на «Вестлайф». Але навряд чи це можна вважати підхожим прикладом. То був вибір моєї сестри… О, і я мала йти на Роббі Вільямса — на двадцять другий день народження, але в мене сталось харчове отруєння.

Вілл так на мене подивився, ніби мене на декілька років ув’язнили в підвалі.

— Ти повинна піти. — Він дав мені квитки. — Це буде справді гарно. Візьми маму.

Я розсміялася й похитала головою.

— Ой, сумніваюсь. Моя мама майже не виходить надвір. І це не зовсім моє.

— Ну, фільми з субтитрами теж були не зовсім твоє.

Я насупилась.

— Вілле, я не твій проект. Це не «Моя чарівна леді».

— «Пігмаліон».

— Що?

— П’єса, про яку ти говориш. Це «Пігмаліон». «Моя чарівна леді» — всього-на-всього її позашлюбна дитина.

Я подивилася на нього. Це не спрацювало. Я поставила компакт-диск. Коли обернулась, він усе ще хитав головою.

— Кларк, ти страшенний сноб.

— Що? Я?

— Ти відмежовуєшся від найрізноманітніших вражень, бо кажеш собі — «це не моє».

— Та ж ні.

— Звідки ти знаєш? Ти нічого не зробила, ніде не була. Звідки в тебе може взятись уявлення, що саме твоє?

Як може така людина, як він, мати бодай найменше уявлення, як це — бути мною? Мене розлютило, що він свідомо не розуміє цього.

— Кажи далі. Розплющ очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо мені незручно. Я почуваюсь як… Я відчуваю, що вони дізнаються.

— Хто? І що дізнаються?

— Усі інші дізнаються, що я інакша.

— Як ти думаєш, що я відчуваю?

Ми дивилися одне на одного.

— Кларк, щоразу, як я кудись виходжу, люди дивляться на мене, наче я інакший.

Ми сиділи в тиші, коли заграла музика. Віллів батько говорив у вітальні по телефону, і наче звідкись іздалеку у флігель долинали звуки приглушеного сміху. «Вхід для інвалідів там», — сказала жінка на іподромі. Наче він належав до іншого виду.

Я дивилась на обкладинку компакт-диска.

— Я піду, якщо ти підеш зі мною.

— А сама ти не підеш?

— У жодному разі.

Ми сиділи там, поки він намагався це перетравити.

— О Господи. Ти наче колька в дупі.

— Ти постійно мені це кажеш.

Цього разу я нічого не планувала, нічого не очікувала. Я просто тихо сподівалася, що, незважаючи на фіаско на іподромі, Вілл усе ще готовий покинути флігель. Його друг, скрипаль, надіслав нам обіцяні безкоштовні квитки та інформаційну програмку. Це було за сорок хвилин їзди від готелю. Я виконала домашнє завдання: перевірила розміщення паркованки для інвалідів, заздалегідь туди зателефонувала, щоб оцінити, як найкраще докотити візок Вілла до місця. Вони посадять нас спереду, я сидітиму на розкладному стільці поруч із Віллом.

— Насправді це найкраще місце, — весело сказала жінка в касі. — Ви відчуватимете сильніший вплив, коли сидітимете поруч оркестрової ями. Я часто хотіла сама там сісти.

Вона навіть запитала, чи не потрібно зустріти нас на паркованці, щоб допомогти й показати нам наші місця. Я боялася, що Вілл почуватиметься некомфортно, тому подякувала й відмовилась.

Вечір наближався. Не знаю, хто з нас нервувався більше — Вілл чи я. Я досі гостро відчувала провал нашої останньої прогулянки, а місіс Трейнор додавала неспокою: чотирнадцять разів приходила у флігель, щоб перепитати, де й коли відбудеться концерт і що саме ми робитимем.

— Вечірній туалет Вілла забирає трохи часу, — сказала вона. Місіс Трейнор хотіла впевнитися, що нам хтось може допомогти. Натан мав інші плани. Містера Трейнора того вечора не було вдома.

— Це півтори години якнайменше, — сказала вона.

— І це неймовірно нудно, — додав Вілл.

Я зрозуміла, що він шукав привід, аби не йти.

— Я це зроблю, — заявила я. — Якщо Вілл скаже мені, що робити. Я не проти залишитися, щоб допомогти. — Я сказала це раніше, аніж збагнула, на що погодилась.

— О, це справді те, на що нетерпляче ми обоє чекаємо, — пробуркотів Вілл, коли його мати пішла. — Ти добре роздивишся мій зад, а мене помиє дівчина, яка мліє від оголеної плоті.

— Я не млію від оголеної плоті.

— Кларк, я зроду не бачив нікого, хто поводиться з тілом невміліше за тебе. Ти поводишся так, наче воно радіоактивне.

— То хай твоя мама це зробить, — огризнулась я.

— Так, тоді весь задум буде ще привабливішим.

А потім виник клопіт із гардеробом. Я не знала, що вдягнути.

Я неправильно вдягнулась на верхогони, то як могла знати, що не зроблю знову такої помилки? Я спитала Вілла, що краще вдягти, і він подивився на мене так, ніби я збожеволіла.

— Світло вимкнуть, — пояснив він. — Ніхто не буде на тебе дивитися. Всі зосередяться на музиці.

— Ти нічого не знаєш про жінок, — відповіла я.

Урешті-решт я принесла чотири різні вбрання, затягнувши їх в автобус у старезному татовому чохлі на одяг. Це був єдиний спосіб змусити переконати себе піти на все.

Натан приїхав на вечірню зміну о пів на шосту, і, поки він був із Віллом, я зникла у ванній, щоб підготуватися. Спочатку я вдягла те, що називала «артистичним» нарядом, — зелену сукню з припасованими до неї величезними бурштиновими намистинами. Я думала, що люди, які ходять на концерти, мусять бути артистичними та яскравими. Вілл і Натан витріщились на мене, коли я ввійшла у вітальню.

— Ні, — категорично промовив Вілл.

— Щось подібне одягла б моя мама, — додав Натан.

— Ти ніколи не казав мені, що твоя мама — Нана Мускурі[21], — сказав Вілл.

Я