Читати книгу - "Гробниця"

легенду про озеро на горі Таб — ставок Диявола, про який кажуть, що він має сполучення з пеклом. Якщо кинути в озеро камінь, то з води здіймаються хмари сірчистого газу та зривається сильний вітер. А ще в одній легенді йдеться про літо 1840 року, що видалося надміру спекотним і засушливим. Якийсь млинар із села Монсеґюр, упавши в розпач від посухи, зійшов на гору Таб і кинув в озеро живого кота. Борючись за життя, тварина крутилась і пручалася так несамовито, що розізлила диявола, і той наслав на гори дощ, котрий лив без упину два місяці.

Анатоль відкинувся на спинку дивана й поклав на неї руки. У каміні шипіли й тріскотіли дрова.

— Які дурниці й забобони! — запально мовив він. — Я вже шкодую, що приніс тобі цю книжку.

Леоні скорчила гримаску.

— Можеш глузувати з мене, але в таких історіях завжди є дещиця правди.

— Маєш рацію, Леоні, — зауважила Ізольда. — Мій чоловік дуже цікавився легендами, пов’язаними з маєтком Домен де ля Кад. Предметом його особливого інтересу був вестготський період історії, але вони з мосьє Беяром часто засиджувались допізна, обговорюючи й інші теми. У їхніх дискусіях нерідко брав участь і кюре з сусіднього села Рен-ле-Шато.

Леоні швидко уявила собі трьох чоловіків, котрі схилилися над книжками, і подумала, що Ізольді навряд чи подобалося, що вони не запрошували її до свого гурту.

— А, отець Соньєр, — кивнув Анатоль. — Габіньйо розповідав нам про нього, коли ми їхали з Куїзи.

— Але при цьому слід зазначити, — вела своє Ізольда, — що Жуль завжди з певною обережністю ставився до товариства мосьє Беяра.

— З обережністю? А чому?

Ізольда махнула тендітною білою рукою.

— Ну, може, «обережність» не зовсім правильне слово. Шанобливо абощо… Не можу дати точного визначення. Мій чоловік дуже поважав мосьє Беяра за його вік та осяжні знання, і його ерудиція викликала в нього побожний захват.

Анатоль долив у келихи вина й подзвонив, щоб принесли ще пляшку.

— Кажете, Беяр — місцевий мешканець?

Ізольда кивнула.

— Він має мебльоване помешкання в Рен-ле-Бені, але його основне житло розташоване в іншому місці. Здається, десь у Сабарті. Він здається надзвичайно цікавим чоловіком, але надто скритним. Воліє не розводитися про своє минуле, а спектр його інтересів є надзвичайно широким. Окрім місцевого фольклору й традицій, він також неабияк добре знається на альбігойському єретичному вченні. — Ізольда посміхнулася. — Жуль якось навіть зазначив, що інколи мосьє Беяр виглядає як свідок деяких середньовічних баталій, бо дуже вже яскраво та образно їх описував.

Вони всі усміхнулися.

— Може, зараз і не найкраща пора року, але чи не хотіла б ти побувати в зруйнованих прикордонних замках? — звернулась Ізольда до Леоні. — Погода поки що дозволяє.

— О, я була б дуже рада.

— А під час суботньої вечері я посаджу тебе поруч із мосьє Беяром, щоб ти могла дізнатися від нього про все, що забажаєш, — про демонів, про привидів і про легенди цього гірського краю.

Леоні кивнула, пригадавши прочитані нею перекази мосьє Беяра. Анатоль мовчав, замислившись. До кімнати прокрався зовсім інший настрій, немов прослизнувши непоміченим між словами легкої та невимушеної розмови. Якийсь час чути було тільки цокання годинника та потріскування дров у каміні.

Леоні відчула, що погляд її невпинно притягується до вікон. Вони були закриті на ніч, але вона фізично відчувала темряву, що панувала за ними. Здавалося, то була жива істота; вона рухалась і дихала. Надворі посвистував вітер, але дівчині здавалося, що то ніч щось шепоче, скликаючи древніх лісових духів.

Леоні глянула на тітку. Її красивий силует нерухомо завмер на тлі тьмяного світла свічок.

Цікаво, а чи відчуває вона те саме?

Обличчя Ізольди було спокійним і безтурботним, навіть байдужим. Неможливо було вгадати її думки. У її очах не було й тіні жалю через утрату чоловіка. Й ані найменшої ознаки заклопотаності чи знервованості тим, що зараз відбувається за кам’яними мурами будинку.

Леоні взяла келих і допила залишки вина.

Годинник пробив півгодини.

Ізольда сказала, що збирається написати запрошення на суботню вечерю, і пішла. Анатоль узяв з таці приземкувату пузату пляшку бенедиктину й заявив, що трохи ще посидить і викурить цигарку.

Леоні поцілувала брата, побажала йому на добраніч і пішла з вітальні. Злегка похитуючись, вона пройшла крізь залу, пригадуючи події дня, що минув. Те, що її втішило, і те, що заінтригувало. Як точно тітонька Ізольда вгадала, що «Перлини Піренеїв» були улюбленими цукерками Анатоля! І як добре, що їм було приємно в компанії одне одного. Вона подумала про майбутні пригоди та про те, як досліджуватиме будинок, а якщо дозволить погода, то й увесь маєток і його околиці.

Дівчина вже була поклала руку на перила сходів, аж раптом помітила, що кришка фортепіано відкрита й наче запрошує її пограти. Чорні й білі клавіші блищали в мерехтливому світлі свічок так, наче їх щойно відполірували. А темно-червоне дерево немовби світилося якимось унутрішнім жаром.

Леоні не була віртуозною піаністкою, але не могла встояти перед спокусою торкнутися клавіш. Вона зіграла гаму, арпеджіо, а потім гармонію. Фортепіано мало м’яке мелодійне звучання, наче його постійно чистили й настроювали. Потім Леоні дала волю своїм пальцям, і вони зіграли старовинну печальну комбінацію нот у мінорній тональності: А, Е, С, і D. Мелодія відлунила в тиші залу — і завмерла. Проста, сумна й приємна для вуха.

Швидко пробігши кінчиками пальців по клавішах, Леоні перейшла на вищу октаву й узяла завершальний акорд. А потім рушила сходами нагору.

Минув час. Леоні заснула. Одна по одній догоріли та згасли свічки. Кімната за кімнатою будинок поринув у тишу й пітьму. За його сірими мурами все тихо завмерло під сріблястим місячним сяйвом — і парки, і галявини, і ставочок, і буковий ліс. Усе заклякло.

Однак…

ЧАСТИНА IV

РЕН-ЛЕ-БЕН

Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 28

Рен-ле-Бен, 29 жовтня 2007 року, понеділок

Літак, яким летіла Мередіт, приземлився в Тулузі на десять хвилин раніше від розкладу. О четвертій тридцять вона вже вибиралася на орендованому авті зі стоянки, обережно оминаючи припарковані автомобілі. У светрі, кросівках та з великою сумкою через плече вона скидалася на студентку.

Була вечірня година пік, і рух на кільцевій автостраді здавався просто божевільним — наче в перегонах у комп’ютерній грі «Вкрадена тачка», щоправда, без стрілянини. Ухиляючись від автівок, які, далебі, перли на неї зусібіч, Мередіт знервовано вчепилася в кермо. Увімкнувши кондиціонер, вона прикипіла поглядом до вітрового скла.

Коли вона вискочила