Читати книгу - "Останнє бажання"

— Я Кропивкою звуся, — сповістив візник. — Приглядався, як ви зі старостою з Верхнього Посаду розмовляли. Знаю, що ви відьми́ном суть.

Геральт випустив віжки, дозволив кобилі попирхати на придорожню кропиву.

— Чув я, — провадив далі чоловік у кожусі, — які вам староста баляндраси плів. Бачив я вашу міну і не див мені було. Давно я таких смалених дубів і груш на вербі не чував.

Горицвіт засміявся. Геральт пильно придивлявся до чоловіка, нічого не кажучи. Чоловік, званий Кропивкою, кашлянув.

— А не хотіли б ви взятися за справжню, порядну роботу, пане відьми́не? Суть тут дещо для вас.

— А що таке?

Кропивка не спустив очей.

— Нащо про інтереси на гостинці розмовляти? До мене їдьмо, у Нижній Посад. Там і поговоримо. Ви ж і так туди їдете.

— Чому ви так вирішили?

— Тому, що тут іншої дороги нема, а ваші коні у той бік мордою, а не хвостом повернені.

Горицвіт знову засміявся.

— Що на це скажеш, Геральте?

— Нічого, — відповів відьми́н. — Нащо про інтереси при гостинці розмовляти. То в дорогу, мосьпане Кропивко!

— Приторочуйте коней до драбини та й сідайте на віз, — запропонував чоловік. — Зручніше буде. Чого зад на кульбаці бити?

— Свята правда.

Видряпалися на віз. Відьми́н з насолодою простягнувся на соломі. Горицвіт, видно, переживаючи за свій елегантний зелений кубрак, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, віз заторохтів по зміцненій балками греблі..

Переїхали через міст над каналом, зарослим лататтям і ряскою, проминули смугу скошених лугів. Далі, скільки оком сягнути, тяглися оброблені поля.

— Аж вірити не хочеться, що то край світу, кінець цивілізації, — промовив Горицвіт. — Та ти подивися тільки, Геральте! Жито як золото, а в тій кукурудзі вершник з конем сховається. Або ріпа, глянь, яка велицюзна.

— Ти що, в хліборобстві тямиш?

— Ми, поети, в усьому мусимо тямити, — зверхньо промовив Горицвіт. — Інакше скомпрометуємося, віршуючи. Вчитися треба, друже, вчитися. Від хліборобства залежить доля світу. Хліборобство годує, одягає, від холоду захищає, спонукає до розваг і підтримує мистецтво.

— З розвагами і мистецтвом ти дещо пересадив.

— А горілку з чого гонять?

— Розумію.

— Замало розумієш. Учися. Подивися на ці фіолетові квіти — то люпин.

— Як по правді, то це вика, — втрутився Кропивка. — Ви люпину не бачили чи як? Але в одному ви-те, пане, вцілили. Все тут родиться на славу і росте, аж любо. Тому й кажуть: Долина Квітів. Тим-то наші діди тут і осіли, ельфів попереду звідси витуривши.

— Долина Квітів або Доль Блатанна, — Горицвіт штовхнув ліктем розтягнутого на соломі відьми́на. — Чув? Ельфів витуривши, але стару ельфійську назву не змінивши. Брак фантазії. А як вам тут живеться з ельфами, господарю? Вони ж коло вас у горах, за межею.

— Не ліземо одні до одних. Вони собі, ми собі.

— Найкращий вихід, — вирішив поет. — Правда, Геральте?

Відьми́н не відповів.

II

— Дякую за частування, — Геральт облизав кістяну ложку і вклав її до порожньої миски. — Стократ дякую, пане-господарю. А тепер, коли дозволите, перейдемо до справи.

— Айно, май добре, — згодився Кропивка. — Як, Дхуне?

Дхун, старший Нижнього Посаду, велетень із понурим поглядом, кивнув дівчатам, ті поспіхом зібрали посуд зі столу й залишили світлицю, на виразний жаль Горицвіта, який від початку гостини шкірив до них зуби і смішив невигадливими жартами.

— Слухаю, — промовив Геральт, дивлячись у вікно, з-за якого долинав стукіт сокир і звук пиляння. На подвір’ї кипіла якась робота при дереві, гострий запах живиці чути було аж у кімнаті. — Кажіть, чим можу прислужитися?

Кропивка глянув на Дхуна. Старший осади кивнув головою, відкашлявся.

— Айно, то так, — сказав він. — Суть тут одне поле…

Геральт під столом дав копняка Горицвіту, котрий вже готувався до злобного коментаря.

— Поле, — тяг далі Дхун. — Так кажу, Кропивко? Довгий час лежало те поле відлогом, але заорали-сьмо його і тепер садимо тамка коноплі, хміль і льон. Кусень поля, кажу вам. Аж по сам бір сягає.

— І що? — не витримав поет. — Що там з тим полем?

— Айно, — Дхун підняв голову, почухався за вухом. — Дідько там товчеться.

— Що? — пирснув Горицвіт. — Хто товчеться?

— Таж кажу. Дідько.

— Який дідько?

— А який має бути? Дідько та й годі.

— Дідьків немає!

— Не втручайся, Горицвіте, — промовив Геральт спокійним голосом. — А ви кажіть далі, мосьпане Дхуне.

— Та ж кажу: дідько.

— Це я вже знаю, — Геральт, коли хотів, міг бути напрочуд терплячим. — Розкажіть, як виглядає, звідки взявся, в чому вам заважає. По черзі, якщо ваша ласка.

— Айно, — Дхун підняв ґудзувату долоню й почав лічити, з великим зусиллям відгинаючи пальці. — По черзі, їй-же, мудрий з вас-те чоловік. Айно, так. Виглядає він, пане, як дідько, викапаний дідько. Звідки взявся? Айно нізвідки. Стук, грюк, шасть, прасть і видимо: дідько. А заважати, то, по правді, не дуже й заважає. Буває навіть, що помагає.

— Допомагає? — зареготав Горицвіт, намагаючись витягнути муху з пива. — Дідько?

— Не втручайся, Горицвіте. Кажіть далі, пане Дхуне. Як же вам допомагає цей, як ви казали…

— Дідько, — з притиском вимовив кметь. — Айно, помагає так: ґрунт удобрює, груддя розпушує, кротів гонить, птахів страшить, ріпу й буряки доглядає. Та й гусениць, що в капусті водяться, з’їдає. Але й капусту теж, по правді, з’їдає. Йому лиш би жерти. От, як то дідько!

Горицвіт знову зареготав, після чого пштрикнув пальцями й вистрілив змоченою пивом мухою в кота, що спав біля печі. Кіт відкрив одне око й докірливо глянув на барда.

— Однак же, — спокійно сказав відьми́н, — ви готові мені заплатити, щоби позбутися того дідька, так? Іншими словами, не хочете його в околиці?

— А хто ж би, — понуро глянув Дхун, — хотів дідька на вітцівщині? Це наша земля, з діда-прадіда, з королівського пожалування, й дідькові до неї зась! Плювали ми на його поміч, що в нас, своїх рук нема? А то, пане відьми́не, не дідько, а злісний бидляк, і в голові в нього, даруйте на слові, насрано так, що витримати тяжко. Не знати зранку, що йому ввечір стрілить. То, пане, в криницю напаскудить, то за дівкою гонить, страшить, грозиться, що як піймає, то грати буде. Краде, пане, худобу і припаси. Нищить і псує, капостить, на греблі риє, ями копає як водяний щур чи бобер якийсь, вода з одного ставу цілком витекла й коропи поснули. В стогу люльку палив, курчий син, усе сіно пустив із димом…

— Зрозуміло, — перебив Геральт. — То все-таки заважає?

— Ні, — покрутив головою Дхун. — Не заважає. От, батярує.

Горицвіт відвернувся до вікна, ледь стримуючи сміх. Відьми́н мовчав.

— Та що тут казати, — обізвався мовчазний досі Кропивка. — Відьми́н