Читати книгу - "Незнайко на Місяці"

сидячи, — і снідати. Години дві за столом сидить — от щоб я з цього місця не зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись. Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці. Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!

— А навіщо ж меблі трощити? — здивувався Незнайко.

— Ну, так у них заведено. Не знають, що робити знічев'я, ну, давай, значить, меблі трощити. Так і в запрошеннях пишуть: «Просимо завітати до нас на журфікс. Буде поламано дванадцять крісел, чотири плюшевих дивани, два роялі, розсувний стіл і розбито всі вікна. Збір гостей о шостій годині вечора. Прохання прибути без запізнення».

— Ну, а потім, що ж вони, без меблів сидять?

— От чудило! Меблі вони нові куплять.

— Даремно тільки гроші марнують! — пробурмотів Незнайко. — Краще бідним віддали б.

— Жди! Бідним віддавати вони не люблять. Це нецікаво.

— Що ж, цей Грязинг тільки те й робив, що на дивані валявся та меблі трощив? — спитав Незнайко. — А коли ж він своєю фабрикою управляв?

— Навіщо йому фабрикою управляти? Для цього він має управителя. Раз на тиждень управитель приходить до нього звітувати. А він як побачить, що прибутки від фабрики зменшились, одразу ж управителя геть і призначає нового. От новий і почне старатися, щоб прибутки були більші: зменшить оплату робітникам, підвищить ціни на мило. Отож сам Грязинг нічого не робить, а гроші наживає. Уже кілька мільйонів нажив.

— Нащо ж багачам стільки грошей? — здивувався Незнайко. — Хіба багач може кілька мільйонів проїсти?

— Проїсти! — пирхнув Козлик. — Якби вони тільки їли! Багач же наситить черево, а потім починає насищати свою пиху.

— Яку це пиху? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, це коли хочеться туману напустити. Наприклад, один багач побудує собі великий палац, а другий подивиться і каже: «Ага, ти такий палац збудував, а я зведу вдвічі більший!» Один візьме собі кухаря та лакея, а другий каже: «Ну то я собі візьму не тільки кухаря й лакея, а ще й швейцара». Один найме цілий десяток слуг, а другий каже: «Ну то я найму два десятки, та ще й пожежника в касці у себе на подвір'ї під навісом поставлю». Один заведе три автомобілі, другий одразу ж заведе п'ять. Та ще й хвастає: «Я, — каже, — кращий за нього. У нього тільки три автомобілі, а в мене цілих п'ять». Кожному, розумієш, хочеться показати, що він кращий за інших, а оскільки розум, доброта, чесність у нас нічого не варті, то вихваляються один перед одним тільки багатством. І тут уже ніяких меж нема. Пиха — це така річ: її нічим не наситиш. Я сам, братику, спробував, яка це погана штука. Адже я не завжди бідняком був. Правда, я й багачем не був. Просто у мене постійна робота була. Я тоді на завод прийшов і заробляти почав пристойно. Навіть про чорний день почав гроші складати, на той випадок, якщо раптом знову безробітним стану. Тільки важко, звичайно, було втриматись, щоб не витратити гроші. А тут усі ще почали казати, що мені треба купити автомобіль. Я й кажу: нащо мені автомобіль? Я можу й пішки ходити. А мені кажуть: пішки соромно ходити. Пішки тільки бідняки ходять. До того ж автомобіль можна купити на виплат. Зробиш невеличкий грошовий внесок, одержиш автомобіль, а потім будеш щомісяця потроху платити, поки всі гроші виплатиш. Ну, я так і зробив. Нехай, думаю, всі вважають, що я теж багач. Заплатив перший внесок, узяв автомобіль. Сів, поїхав та й звалився в ка-а-ах-ха-наву (від хвилювання Козлик навіть заїкатись почав). Авто-аха-мобіль поламав, розумієш, ногу зламав і ще четверо ребер. Цілих три місяці лікувався потім. Усі свої заощадження на лікарів витратив. Усе-таки вилікувався, тільки відтоді, як почну хвилюватися, ніяк не можу слово «ав-то-аха-мобіль» ска-аха-сказати, кожного разу кажу «авто-аха-мобіль», от.

— Ну, автомобіль ти відремонтував потім? — спитав Незнайко.

— Що ти! Поки я хворів, мене з роботи прогнали. А невдовзі прийшов час і за автомобіль внесок платити. А грошей у мене нема! Ну мені кажуть: віддавай тоді авто-аха-ха-мобіль назад. Я кажу: ідіть, беріть у ка-а-ха-ханаві. Хотіли мене судити за те, що автомобіль розбив, та побачили, що з мене все одно нічого взяти, й відчепилися. Так ні автомобіля у мене не стало, ні грошей.

Таких історій Козлик розповідав безліч. Життя його було багате на різні пригоди. Незнайко з цікавістю слухав його, і йому не доводилося скучати.

Одного разу Незнайко та Козлик сиділи й розмовляли, як звичайно. Несподівано двері відчинилися. Вони думали, що прийшов Мига, але в контору ввійшов незнайомий коротулька. На ньому була старезна блуза з витертими на ліктях рукавами. Колись вона була синя, але від довгого вжитку вицвіла й побіліла, особливо на плечах. Штани на ньому були якогось незрозумілого бруднувато-сірого кольору, з торочками внизу, а на колінах красувались дві великі, старанно пришиті чотирикутні латки з чорної матерії. Голову його прикрашав старий солом'яний бриль з діркою на самому видному місці і обірваними, ніби обгризеними по краях крисами, з-під яких вибивалося сиве волосся.

Незнайко мимоволі всміхнувся, побачивши цей маскарадний костюм, але його усмішка миттю зникла, як тільки він глянув на обличчя відвідувача. Воно було худе, наче висушене, і смугляве, як буває у коротульок, які цілими днями працюють просто неба. Вираз обличчя був суворий. А особливо вражали очі. Вони дивилися з-під сивих брів насторожено, з тривогою, але водночас з гідністю і чи то з потаємним болем, чи то з докором. Ні, Незнайко не міг сміятися, зустрівшись з поглядом цих сумних очей, та й ніхто не зміг би сміятись.

Привітавшися з Незнайком і Козликом, сивий коротулька поставив у куток сучкувату палицю, яку тримав у руках, дістав з кишені акуратно складений шматок газети, розгорнув його і, показавши Незнайкові, запитав:

— Це у вас?

Незнайко побачив надруковане в газеті оголошення про створення Акціонерного товариства гігантських рослин і кивнув головою:

— У нас.

Козлик підсунув гостеві м'яке крісло й дуже чемно сказав:

— Сідайте в крісельце, дідусю.

Відвідувач подякував Козликові, сів на краєчок крісла й сказав:

— Виходить, усе це правда?

— Що — правда? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, правда, що є це казкове пасіння?

— Авжеж, правда, — відповів Незнайко. — Але насіння це зовсім не казкове, а найсправжнісіньке. Нічого казкового чи фантастичного в цьому нема.

— Ви б не казали так, якби знали, що це значить дня нас, бідняків! — мовив коротулька. — Я ось… ми ось… — заговорив він