Читати книгу - "Соляріс"

— Перестань!!!— закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо…— він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом,— то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся,— тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій…

— Може, це ти…— сказав я, похнюпивши голову,— Я… люблю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. її. Я розповів тобі, що́ вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна… жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що…

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була… якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може… може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв’язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв’язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона… Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть не забувай!

— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я… щоб я спекавсь її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.

— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував і не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг… Ти… ти сам прийшов сюди й виклав мені все… знаєш навіщо? Ні? Щоб скинути з себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого ж тіста що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так… ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною… а, по суті, з самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне… А втім, не кажи нічого.

— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію,— спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

Снаут знизав плечима.

— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш… Приходь завтра вранці годині о дев’ятій нагору, до Сарторіуса… Прийдеш?

— До Сарторіуса?— здивувавсь я.— Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть подзвонити.

— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш… Ти — зовсім інша річ. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?

— Прийду,— буркнув я й пильно подивився на Снаута.

Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, збуджений цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно… Наче, він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.

— Снаут, що з тобою?

— Вийди,— сказав він тихо й напрочуд спокійно.— Вийди.

Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять від дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.

— Бачиш?— запитала вона з якимсь гарячковим блиском в очах.— Удалося, Крісе… Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще…

— О, звичайно,— неуважно відповів я.

Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу… Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? В мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці…

І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. У глиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: «…Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне…» Енцефалограма — це повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоб вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити з собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо я за неї не відповідаю, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій… Звичайно, я можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний, наприклад, що