Читати книгу - "Чорний альбатрос"

Марика хотіла заперечити, але дідок жестом зупинив її:

— Давай краще поговоримо про все в кареті. У старості люди занадто чутливі до вогкості. Я боюся ревматизму набагато більше, ніж того, що ти заподієш мені шкоду, так що за мене можеш не турбуватися.

Дідок покрокував до екіпажа, який стояв неподалік від воріт вежі. Марика пішла слідом. Вона так знудьгувалася за добротою, що їй хотілося хоч трішечки побути поруч із цим милим дідком. Заглянувши в карету, дівчинка від нерішучості зволікала.

— Я промокла наскрізь і забрудню ваші шовкові подушки, — сказала вона, але дідок легенько підштовхнув її усередину.

— Сідай. Здоров'я дорожче за подушки.

Марика покірно примостилася в куточку. Незнайомець подав їй плед.

— Укрийся. Ти вся тремтиш.

— Спасибі. Ви дуже добрі,— щиро подякувала дівчинка.

Карета рушила у бік, протилежний тому, куди помчала юрба.

— Хіба ми їдемо не в місто? — здивувалася Марика.

— Навіщо? Ці дурні знайдуть у місті тільки тліючі головешки. Я передбачав, що так трапиться, тому найкоштовніше забрав із собою, — сказав дідок. — До того ж там у мене не єдина контора.

— А чим ви займаєтеся? — поцікавилася Марика.

— Одні називають мене міняйлом, інші — торговцем. І те, і інше правильно. Я назбирав деякий капіталець і нажив досить розуму, щоб не тримати все багатство в одному місці. Нерозумно складати всі яйця в один кошик, як ти гадаєш?

Марика знизала плечима:

— Напевно. У мене ніколи не було багатства.

— Ти так думаєш? — посміхнувся незнайомець і додав: — Відпочивай. Про все поговоримо, коли приїдемо.

Порада була дуже доречною. Марика надзвичайно втомилася. Стукіт дощових крапель у скло й монотонний гуркіт копит заколисували. Дівчинка закрила очі й одразу ж заснула. Прокинулася вона від того, що карета зупинилася. Видно, дорога була довгою, тому що Марика встигла добре виспатися й відпочити.

— От ми й приїхали, — сповістив дідок.

Дощ припинився. Екіпаж стояв біля входу в малесеньку, непримітну крамничку. У вітрині безладною купою валялися всілякі дрібниці, а на скло було приклеєно пожовтілий від часу аркуш паперу з написом: «Усе по 10 секунд». Дідок дістав значну в'язку ключів, знайшов серед них потрібний, відімкнув двері й запросив гостю ввійти.

Дзвіночок із внутрішнього боку дверей задерикувато дзенькнув, немов радіючи приходу хазяїна. Напівтемний магазинчик виглядав убогим і був схожий на крамницю лахмітника. Багато речей, виставлені на полицях, були не новими, а то й узагалі з вадою. Парасоля із зламаною спицею, черевики із стесаними підборами, статуетка оленя з відбитим вухом. Ці речі годилися хіба що для блошиного ринку. Було незрозуміло, як на продажу такої мізерії можна зібрати статок.

— Ви продаєте старі речі? — поцікавилася Марика.

— Це тільки частина справи. Багато на цьому, звичайно, не заробиш, але в програші я не залишаюся. Час від часу людям потрібно чистити шафи, а викинути накопичене добро шкода. От вони й приносять непотрібні речі мені. Я їх беру за невелику винагороду, додаю маленьку націнку й продаю. Якщо знаходиться покупець, то я отримую прибуток двічі,— похвалився дідок.

Він повісив капелюх на вішалку біля входу, оголивши рожеву лисину, обрамлену білим пушком. Ну просто-таки добрий дядечко.

За стійкою продавця між полиць, завалених різним мотлохом, сховалися дверцята, на яких красувалася дощечка з написом: «Будь-яка забаганка за ваш час». Міняйло пройшов за стійку й понадив Марику за собою:

— Не затримуйся. Тут я приймаю всякий непотріб. Для багатих клієнтів у мене інша контора.

Минувши погано освітлений коридорчик, вони зайшли в кабінет. Побачивши вишукану розкіш обстановки, Марика відкрила рот від подиву. Приміщення здавалося набагато просторішим, аніж набита мізерією крамничка. Перські килими, м'які дивани, обтягнуті парчею, бронзові світильники — усе свідчило про багатство й гарний смак хазяїна.

— Ви приймаєте мене за когось іншого. У мене немає ані копійки, — розгубилася дівчинка.

— Помиляєшся. Ти казково багата, — захоплено мовив дідок.

— Чи не в дірявій кишені я ховаю свій скарб? — сумно посміхнулася Марика.

— Не смійся. Твій скарб — це молодість. Ще не прожиті роки, не пережиті почуття, не витрачені миті. Ти можеш обміняти їх на будь-які бажання. Я допоможу тобі це зробити.

— Хіба це багатство? — зачудувалася дівчинка.

— Ох юність! Їй не дано знати вартості справжніх цінностей. Це знання приходить із роками, коли багатство вже розтрачене по дрібницях. Але я пропоную тобі отримати з нього вигоду зараз, поки не пізно. Я пропоную чесний обмін. Я міняю твій час на бажання.

— Ви жартуєте?

— Анітрохи.

— Але для чого це вам? — запитала Марика.

Замість відповіді дідок жартівливо погрозив дівчинці пальцем:

— Б'юся об заклад, із тобою постійно щось трапляється.

— На жаль, — зітхнула Марика. — Я увесь час потрапляю у всілякі історії.

— Я так і знав! — міняйло радісно потер долоні й повторив: — Я виконаю будь-яке бажання в обмін на твій час.

Пропозиція звучала більш ніж дивно. Марика не поспішала йти на угоду. Міняйло по-своєму зрозумів її нерішучість.