Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я не розуміла, до чого він хилить.

— Непогано.

— Якщо вчитимешся гарно, зможеш навчатись у Дарвенхарді. І вже тоді сама зможеш вказувати, хто і куди може тебе проводити. Чи не так, Всевладе?

Його дружелюбний тон виявився обманкою. Бразд не забув мою відмову.

Всевлад змовчав.

— Обійдусь, — мовила я сухо.

— Ого, яка, — Бразд хижо посміхнувся, але більше запитань не ставив.

Нарешті ми опинились у коридорі, що вів до західного корпусу.

— Вам туди, — зронила я, кивнувши в бік коридору. — Учням у цей коридор не можна.

— Ось бачиш, Ханно, ти провела нас і не померла від цього, правда?

Всевлад нічого не сказав і першим пішов коридором. Напевне, він уміє тільки командувати — подумала я.

Бразд пішов слідом.

Я зачекала трошки, коли вони звернули за ріг, а тоді побігла назад якомога швидше.

Влетіла в зал тренувань. Учні саме змагались у парах.

Маїна стояла, хитаючись з п’ятки на носок і тримаючи руки за спиною.

— Я думала, з тебе там вся кров витекла, — мовила вона холодно, коли я зайшла.

— Вибачте, директоре Маїно. Ваші нові помічники заблукали і я провела їх до західного крила.

— Вони попросили? — її очі хижо звузились.

— Вони наказали, — відповіла я неохоче. Хоч і була спокуса ляпнути, що, власне, Бразд спочатку просив. Але я знала, що Маїна такого не оцінить. Вона любила стриманість. І не схвалювала, коли учні починали зазнаватися.

— Але ти запізнилась. За це будеш битися зі мною.

Звичайно, я не зуміла навіть жодного разу її вдарити. Але зачепила кілька разів — а це вже було досягненням. Зазвичай Маїна рухалась так стрімко, що учень не встигав навіть підступити.

Натомість я отримала кілька серйозних стусанів і протерла своїм одягом всю підлогу.

— Ви — просто нікчемні залишки народу, який давним-давно вимер. Далекий його віддих, тінь останнього хрипу. Ви — ніхто… Повторіть! — вчитель суворо поглянув на нас і різко вдарив указкою по столу перед руками Али. Маленька Алюся — а вона жила по сусідству, я знала її з дитинства, — втиснулась у стілець. Я сама була дуже наляканою.

— Ми — ніхто… — видихнув клас.

— Ваше життя — служити істинному і єдино сильному народу Циркути, белатам!

— Наше життя… — почали тоненькі дитячі голоси…

Я любила в Сколісі одне місце. Хоч ні, я його не любила, бо любити щось в цій школі було неможливо і навіть гидко, але це місце мені подобалось. То було вікно на верхньому поверсі, що виходило на захід. То був кінець одного з коридорів і в ньому я нечасто зустрічала людей. Тут можна було постояти і уявити, що ти не в Сколісі. Щоправда, десь після другого року навчання я розучилась уявляти, а в пам’яті ті місцини, де було щось, що не належало до цієї проклятої вічно замкнутої пастки, були якісь сірі та напівстерті.

Сірість почала з’являтись повсякчас.

Крізь те вікно можна було дивитись на захід сонця. У Сколісі все було темне — одяг, коридори, взуття, штори на деяких вікнах, віконні рами, дощ, який стікав шибами і здавався гидко-липким, навіть вогонь. О ні, ні-ні-ні-ні! — але навіть вогонь якось дивно втрачав свій колір і наче сірів у Сколісі. А ще були обличчя учнів, які теж сіріли. Сіріли зелені очі Вишени, біляве волосся Лади закручувалося сірими кучериками, часом я сама сіріла у відображенні дзеркала. Незабаром і чорного кольору не лишилось, навіть у найгустіших тінях. Часом я думала, що сліпну. Мені ставало гірше, але я не наважувалася звернутися до Ільяса. Іноді мені здавалося, що божеволію, бо часто я вмивалась водою і та сіріла. Адам пригортав мене сірими руками, цілував сірими губами, я відчувала його сіре дихання на своїй сірій шкірі, я дивилась в його очі, і все там — і білки, і райдужка, і зіниці, і навіть повіки — все було сірим. Сірів мій розум і мої думки. Під час тренувань я стікала сірим потом. І тільки кров найдовше лишалася червоною.

Це навело мене на думку, що очі в мене здорові. А значить, проблема в мене з головою.

Про що нікому знати не слід.

Часом я навмисне роздряпувала собі шкіру на руках, аби виступило хоч трохи крові. Та одного дня я помітила, що і вона Сіріє.

Я знала, якщо не побачу іншого кольору, то просто помру. Від того, що моє серце засіріє до смерті. Звичайно, це все були просто ігри розуму, але я не могла цього зрозуміти. І підкорялась.

А там, нагорі, на верхньому поверсі, було вікно, і за ним сідало сонце. Одного дня на початку останнього року навчання, то саме був вихідний, я ледь дочекалась кінця занять. Я не пішла на вечерю — стрімко побігла сходами догори. Блукала і блукала давно вивченими коридорами і дорога видавалась мені довгою, мені здавалось… я… не… доживу…

Я підбігла до того вікна… і біля нього залишилася живою.

Був вересень, землю вже оповивала сутінь, але далеко-далеко, над нерівним скелястим горизонтом, пломеніла багряна смуга.

Один із останніх променів — слабкий, жовтавий — ще був на підвіконні. Я торкнулась того місця рукою. І там, де живе світло потрапило на шкіру, я побачила, як вона з сірої стала нормальною.

І…

І я…

І я заплакала.

Я плакала так, що, здавалось,