Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

class="book">Рук кивнув головою. Дивлячись на прозору суміш, що булькотіла перед ним, він і гадки не мав, що без неї неможливе повітроплавання. Мочардерево небесного човна, коли його покрити ретельно звареним особливим лаком, набувало нечуваної летючості, що й давало змогу зніматися в повітря. Подейкували, буцім варити цей лак здогадався сам Щип, але, хоч би там що, всі погоджувалися: веретенник — найбільший у всьому Темнолісі авторитет у справі лаковаріння.

— Ох, що ж нам з вами робити, панно Маґдо? Чи ви гадаєте, що отакий, із грудками, годиться?

Маґда зітхнула. Вона ніяк не сподівалася, що лак виявиться такою підступною штукою.

— Лелечки, а у вас тут що, пане Стобе? — досадливо вигукнув Щип, зазирнувши до почорнілого, липкого вмісту Стобового казанка. — Гадаю, вам слід почати все спочатку. Марш на доїльну ділянку!

Стоб застогнав і, люто зиркнувши на Рука та Ксанта, попав відро з білої жерсті, пару важких рукавиць і погупотів на ділянку світляних грибів на кілька переходів нижче.

— Ану ж, що там у вас, Ксанте, мій любий юний вчений? — Вусики у веретенника схвильовано затріпотіли, коли він зазирнув до Ксантового лискучого мосяжного казанка. — Очам своїм не вірю: ви закінчили! Просто чудово! Зроду не бачив такого бездоганного лаку — та ще й добутого лише з п’ятої спроби! Ви, пане Ксанте, перший з усіх полакуєте свого небесного човна. Вітаю! Ви незмірно ущасливили старого веретенника!

Ксант лиш усміхнувся і скромно втопив очі в землю. Рук радів за свого товариша, хоча трохи було й заздрісно. Поки він, Рук, полакує свого небесного човна, спливе не один місяць!

І тут до них долетів пронизливий зойк, відтак посипалися гучні прокляття.

— Невже знову! — вигукнув Щип, пускаючи з досади трелі. — Ану всі за мною!

Рук, Маґда й Ксант загасили свої пальники і подалися слідом за веретенником. Вони спустилися з залому, де була лабораторія, і кам’яним хідником дійшли до грибних ділянок. Повернули за ріг — і побачили його.

Весь облитий клеєм, Стоб висів догори дриґом, прилипнувши до стіни, якраз посередині між стелею та долівкою. А внизу, на десять футів нижче, нюшкуючи поміж світляних поганок, похитувався з боку на бік величезний слизокріт, колихаючи-хлюпаючи нароснями кротячого клею. Щоразу, як Рук бачив драглисті тіла цих лискучих істот, йому аж млоїлося в шлунку, тож і доїти їх було для нього невелике щастя. Однак же без кротячого клею не буде лаку, без лаку не буде польотів на небесному човні, а без таких польотів…

— Пане Стобе! — роздратовано запищав Щип. — Ніяких виправдань! Ви знову за своє, га? Ви подоїли його…

— Так, — охляло пролопотів Стоб. — Не з того боку.

ТАБІР ЖИВОЛУПІВ

— Ану шануйся, дурне ганчір’я! — почувся сердитий Маґдин голос. — Ой, ні! Годі! Буде!

Рук обернувся і побачив, що його товаришка безнадійно заплуталась у вітрилах із легкої, мов бабине літо, павучої шовковини.

— Пильнуй бічних поривів вітру, Маґдо! — згукнув він через плече, зосередившись на своїх власних вітрилах, надутих тепловієм, наче два великі норовисті повітряні змії.

Хлопець смикнув за шовкову мотузку, яку тримав у правиці, й горішнє вітрило згорнулося — легко, ніби самохіть. Потім, виждавши частку секунди, він описав лівою рукою широку дугу, термосячи мотузкою спіднє вітрило. Воно згорнулося також зграбно, ніби самохіть, і тихо лягло йому до ніг.

— І як воно в тебе виходить? — роззявила рота Маґда. Вона глипнула на два охайно згорнуті вітрила біля Рука, а тоді на сплутане мотуззя та павучу шовковину, які намоталися їй на руки, волочачись кінцями в поросі, й глибоко зітхнула.

— Ти схожа на обскубаного снігуна! — зареготав Стоб. Він сидів за столом, наминаючи тілдерові біфштекси вкупі з двома рудими, як полум’я, живолупами, що й собі добродушно засміялися.

Перед ними гуготіло величезне багаття, розпікаючи величеньку залізну жаровню і обігріваючи як галявину, так і довгі родинні гамаки, почеплені вгорі на гіллі дерев.

Рук полюбив табір живолупів, мабуть, чи не менше, як Світляні сади. Особливо подобалася йому надвечірня пора, коли видовжувалися тіні, знов розгорялися табірні ватри, одна по одній прокидалися родини живолупів і з гамаків витикалися вогненно-руді голови, щоб привітати нову ніч. Незабаром мав розпочатися спільний сніданок усієї громади. Руків шлунок нетерпляче бурчав, передчуваючи насолоду від тілдерових біфштексів та намащеної медом волорожачої шинки. Але спочатку треба спробувати визволити сердешну колежанку із плетива вітрил та мотуззя.

Він підійшов до Маґди і, присівши, почав легенько розсмикувати вузли, що їх понав’язувалося на її мотузках.

— Гей, обережно! Обережно! — озвався позаду чийсь голос. То підійшов Грудинка, живолуп, якому доручено навчити чотирьох підмайстрів усіх тонкощів мистецтва орудувати вітрилами та мотузками. — Ми ж не хочемо порозщипувати волокна, правда? Дай-но я гляну!

Рук відступив набік. А Грудинка став тоді навколішки та й давай однією рукою розплутувати мотузки, а другою — о бережно, щоб не порвати, — вивільняти вітрила. Рук уважно стежив за його рухами. Живолуп був не набагато старший за нього, але кожен його рух показував: досвіду він уже набрався стільки, що інший чи й за все життя набереться.

— Овва, панночко! — примовляв він. — Цього разу ви заплуталися не на жарт, чи не так?

— Нічого не розумію, — сердито й мало не плачучи буркнула Маґда. — Я думала, все роблю до ладу.

— Розпускати і згортати вітрила — річ нелегка, — зауважив Грудинка.

— Але ж я все робила, як ви вчили, — наполягала дівчина. — Випускала горішнє вітрило повільно, як ви сказали.

— Але ж ти його випустила під бічний вітер! — випалив Рук — і прикусив язика, завваживши образу на Маґдиному обличчі.

— Рук має слушність, — лагідно сказав Грудинка, обережно згортаючи Маґдині вітрила. — Ви повинні відчувати, що вітрило промовляє до вас через мотузку. Треба стежити за тим, що виробляє з ним вітер, і нехай ваші рухи ніби плинуть самі собою. Ніколи