Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все го­р­­ло.

- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отсе ми поте­рпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!

І кинулись купою до столу. Січуть, рубають низовців, са­дж­а­ють на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боя­чись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Со­м­кову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили на­двоє, одняли и булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю стар­ши­ни­.

- Ей, - каже, - годі! Нема тут наших!

Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, ма­ха­­ючи булавою, кричить:

- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців за добру ру­ку!

Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась ті­сно, плечем повз плече, да назад до намету. А інші там же по­кла­ли голови. За наметом стояли їх коні. Може б, і тут не вли­з­ну­ли, да московське військо, що прийшло з Гагіним, про­пу­стивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.

Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.

- Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? - крикнуть на його запорожці.

- А що ж, - каже, - бгатці? Я свого зятя на всякому місті обе­ру гетьманом.

- Еге! - закричав отаман. - Се крамарів тесть! Бийте його, ка­ба­нячу тушу!

Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.

- Пугу-пугу! - закричав. - Пугу, Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!

- Еге! Ось де зійшлись! - каже той, пізнавши Василя. - Уга­му­йтесь, братчики, - каже до своїх, - багацько нам тепер ро­­бо­т­и й без його.

Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакит­ною стрічкою.

А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-ту­ди, пі­днявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка.

- Гей, - каже, - козаки, непорожні голови! Хто не забув де­р­ж­а­тись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й поїхав з ра­ди до табору, держачи високо над головою пірнач із бла­ки­тною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за мат­кою бджо­ли.

Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні ко­за­ки - собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і при­лу­ча­ється до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибу­ває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до пол­ку Ні­же­нського.

Покликне Сомко на своїх козаків:

- До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!

Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Со­мко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срі­бним пан­ци­ром. Одна в його думка - ударити на Іванців та­бор, роз­ме­та­ти, як полову, тії гайдамацькі купи, силою ви­рвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні ро­зуму, ні правди на Вкраїні!

Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив.

- Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко. - Ну, да­р­мо, нехай б'є первий, а ми підопремо його.

Коли ж прибігає сам Васюта конем:

- Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!

- Що? Як?

- Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже пол­ков­ник ні­женський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над ко­за­ками посвічує!

За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сот­ник Костомара кричить:

- Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки пра­ви­ці!

Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чини­ти, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брю­хо­ве­цького, наклонили сотня за сотнею корогви да одве­р­ну­ли, да за­раз і почали вози своїх старшин жаловати - тих, що до Со­м­ка прихилились. А з другого крила сомкі­вці теж завору­ши­лись.

- Якого, - кажуть, - чорта чекатимеш, поки нас візьмуть ша­­б­­лею з безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кож­на сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюхове­цькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іва­нець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуя­хе­вич і інші значні сомківці з запорожцями.

- Га-га! - крикнув клятий на радощах. - От яка рибка в сак ус­ко­чила!

А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:

- Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?

А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не при­йшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зро­ду такої хуги не бачив.

А Сомко:

- Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли во­но стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така по­лі­тика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай ме­ні свою воєводську палицю - я одіб'ю твоїми стрільцями го­ло­ту од табору!

Князь тілько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брю­хо­вецький:

- Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втру­ча­ти­сь у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хо­тя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сьо­го бунтовника!

- Так нема нiде правди? - каже Сомко. - Нi в своїх, нi в чу­жих?

А Iванець:

- Єсть правда, пане Сомко, i вона тебе покарала за твою го­р­дость! Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани.

- Пане гетьмане! - каже вірна старшина, обступивши Со­мка. - Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе во­рогу на наругу!

Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.

- Братці мої, - каже, - милії! Що вам битись за мою голову, ко­ли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, ко­ли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою коза­цькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, без­щасна Україно! - і кинув об землю свою шаблю.

Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.

- Боже правосудний! - кажуть. - Нехай же наші сльози упа­дуть на голову нашому ворогу!

Дуже