Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

Замість дзвінків і смсок щоранку кур'єр приносив мені новий букет квітів. Айстри, лілії, троянди, ромашки. Квіти стояли в кожній кімнаті, ваз не вистачало, а він усе ніс і ніс. Це було... щедро.

Я танула. А моє серце радісно стискалося в передчутті зустрічі. У тому, що вона трапиться, я не сумнівалася - я була майже впевнена, що все змінилося, і Назар більше не буде тікати від мене - інакше не дарував би всі ці квіти, інакше не метушився б із квартирою і переїздом.

Але чекати довелося досить довго: Назар написав мені лише сьогодні - через два тижні після того, як ми переїхали в нову квартиру.

Щойно побачила його ім'я на екрані, серце щасливо застрибало в грудях. Однак текст повідомлення був пронизаний витриманим офіціозом. Назар повідомляв, що йому необхідно надати документи на перевірку і просив супроводжувати його до податкової служби.

Я розгублено заморгала, читаючи текст знову й знову. Що це? Чому так сухо? Як це все розуміти? Ми так довго не бачилися, і минулого разу розлучилися на такому пікантному моменті... чому він пише мені так, ніби ми просто... працюємо разом?

А потім раптом свідомість прострелило здогадкою, та так ця думка полоснула по серцю, що горло вмить перехопило і повіки запалило.

А що, коли ця квартира, всі ці подарунки, турбота, квіти - зовсім не прояв симпатії? Що, коли нічого між нами насправді не змінилося? Що, коли це просто подяка за те, що врятувала його в тій аварії?

Шлунок скрутило гострим спазмом. У грудях ніби щось обірвалося, покотилося вниз. До очей підібралися сльози, але я, з силою стиснувши повіки, заборонила їм пролитися. Різко піднялася, зло жбурнула телефон на ліжко. Та скільки можна?!

Мене вже нудило від цих метань і невизначеності! Усі ці сумніви - вони зі мною так довго, що вже майже вжилися під шкіру. Стали майже матеріальними. Просочили наскрізь моє бідне змучене серце.

Ні, з мене досить! До біса все це. До біса таке кохання!

Швидко зібравшись і начеркавши заяву, я понеслася в офіс. Поспішала так, що земля під ногами горіла, від злості трясло всю, дивно, як вогонь із ніздрів не йшов. Мені хотілося трощити все на світі. Знайти Назара і прикінчити на місці. Придушити голими руками за те, що запудрив мені мізки, змусив у себе закохатися, за те, що позбавив спокою.

В офіс увірвалася галасливо, з гуркотом відчинивши двері. Назар сидів за своїм столом. Побачивши мене, очі витріщив від подиву і повільно встав. Я подолала відстань між нами у два широкі швидкі кроки і різко загальмувала перед столом.

Серце підстрибнуло, зробило кульбіт, коли я роздивилася кохане обличчя, яке тепер виглядало свіжішим, здоровішим і ще привабливішим, душа рвонула вперед, потяглася до коханого, але я обсмикнула її. Не смій, слабачка. Терпи. Ми тут не для цього.

Вийнявши з сумки аркуш паперу, шльопнула його на стіл перед Назаром.

- Ось, підпишіть. - Рявкнула я, спідлоба невідривно дивлячись в очі навпроти.

- Що це? - Тихо запитав Назар, не дивлячись на аркуш.

- Заява. Про звільнення. - Виплюнула, стиснувши зуби.

Назар насупився, опустив очі на заяву, потім знову підняв на мене.

- Ти хочеш піти? - Протягнув, нахиляючись уперед і впираючись долонями в поверхню столу.

- Так, хочу.

- Чому? - Назар підняв брову. - Тебе не влаштовує зарплата? Обов'язки? Умови роботи?

- Мене не влаштовує начальник! - Прошипіла я, копіюючи його позу і теж упираючись долонями в стіл.

- І чим же? - Примружився чоловік.

- Тим, що... - запнулася я, потім рявкнула, - тим, що зводить мене з розуму!

Назар хмикнув, ледь помітно посміхнувшись одним куточком губ.

- Я зводжу тебе з розуму? - Протягнув співуче, повільно ковзнувши поглядом по моєму обличчю й нижче. Злегка нахилив голову, дивлячись ніби з цікавістю - що ще вчверить ця навіжена.

Я не відповіла, лише сильніше засопіла, стискаючи щелепи, продовжуючи спопеляти очима обличчя навпроти.

- Я не відпускаю тебе, Соломіє. - Погляд Назара, затримавшись трохи на моїх губах, повернувся до очей. - Я не підпишу.

- Чому? - Вигукнула я, подавшись уперед.

- Ти мені потрібна.

Судомний вдих ковзнув у мене, але застряг десь у горлі. Я швидко облизнула губи і випрямилася. Моя войовничість і рішучість відчутно похитнулися.

 Я так чекала цих слів... Я так їх хотіла. Але не можна було поспішати, не можна спокушатися - вони могли означати зовсім не те, чого мені хотілося.

- Потрібна? - Зковтнувши, я спробувала зробити повноцінний вдих, але повітря відмовлялося проходити в легені. Усе всередині мене тремтіло і закручувалося спіралями хвилювання, а Назар відповідати не поспішав. Дивився в мої очі, уважно дивився, ніби в душу заглядав, і погляд його ставав дедалі серйознішим.

- Як ніхто інший. - Через кілька секунд почулася його тиха відповідь, і я нарешті змогла вдихнути.

Господи милостивий, ну нарешті! Хвала небесам, дочекалася.