Читати книгу - "Парадокс любові"

цяточки). Колись повздержливість виконувала чимало функцій: вона змушувала замовкнути тваринні потреби тіла, об'єднувала два види посту, диктуючи помірність у їжі й приборкання тілесних стремлінь, щоб покласти край безсоромності черева й пельки задля очищення душі[118]. Якби перед нами стояло завдання тоншого аналізу, ми сказали б, що за давнини намагалися розумно керувати тілом, а християни хотіли перетворити його, вирвати з-під влади тваринного світу, покінчити з відтворенням. За словами Климента Александрійського (кінець II століття), йдеться не про те, щоб приборкувати свої бажання, а щоб утримуватися від бажань[119]. Цнотливість була не просто пасивним станом, а завоюванням, наслідком вибору. Цнотливцями не народжувалися, ними ставали, відринувши зіпсованість цього світу і поставивши на місце тілесної чистоти, що притаманна дівчатам, чистоту душі, вічну й непохитну, доступну для обох статей.

За нашої ж доби цнотливість усталюється як реакція на обов'язковість оргазму, що про неї нам весь час торочать. Якщо гульвіса, вчорашній руйнівник усталених норм, сьогодні стає втіленням норми, то самоконтроль, який був нормою вчорашнього дня, сьогодні обертається на символ руйнування засад. Оскільки нові боги, щастя і розквіт особистості, потребують щоденної данини, то не дивно, що чимало молодих людей вирішують скинути ярмо сексуальної залежності[120]. Втім, хибно було б припускати, що кожен індивід наділений сексуальністю: дехто її геть не має і нітрохи не страждає від цього[121]. (Скільки юних дівчат «дають із чемності», щоб не порушувати загальновизнаних умовностей?) Хтось самохіть обирає пасивність, втікаючи від конформізму, намагаючись відкритися іншим цінностям, що їх затуляє од нас генітальна одержимість. Відринувши диктат чуттєвості, ми виявляємо дисидентство і можемо наблизитися до суттєвіших благ. (Для чоловіків, підкреслюємо, відіграє роль і ляк утратити життєву енергію, турбота про заощадження сил, тож каста відступників для них є і кастою ощадливих).

Не будемо обманювати себе: втрата смаку до статевого життя визначається встановленим ладом. Ми далекі від ченця Оригена, який вразив нас своїм розумінням найкоротшого шляху, тому що кастрував себе, прагнучи хутчій заслужити рай. Нічого спільного немає і з повстриманням більшості славетних філософів (Канта, Кіркеґора, Ніцше), цих великих концептуальних дівичів, невдоволених одинаків, непримиренних жононенависників, які втілювали на своїй шкурі ідеал аскетизму, навіть коли стверджували, що борються з ним, і змушували своє тіло до мовчання, щоб цілковито поринути у служіння думці[122]. Ніхто ще не довів, що звеличення чистоти декотрими північноамериканськими християнами (вони вимагають від наречених не лише утримуватися від близькості до весілля, а навіть не потискати рук одне одному) не є таким собі вивертом, відстроченням реалізації бажання, щоб не вмерти відразу. «True love waits» (справжнє кохання уміє чекати) — таке гасло руху, якому поклав початок один американський пастор в Нешвілі в середині 90-х років: «Дівчата — це ружі, і щоразу, як вступають у сексуальні стосунки до шлюбу, вони втрачають свої прегарні пелюстки»[123]. Згадаймо і бали чистоти, які побутують у тій-таки Америці, з виразною конотацією до інцесту, де юні дівчата, часом навіть дев'ятирічні, дають обітницю батькам зберігати цноту до шлюбу, а батьки обіцяють не зраджувати матерів і зберігати чистоту душі[124]. Навіть декотрі заміжні жінки відновлюють свій вінок хірургічним шляхом, прагнучи омолодитися і вдруге зазнати, як то воно буває «вперше». Існує й церемонія посвячення у «вторинну незайманість»: дівчина, яка внаслідок хвилинної слабості згубила цноту, дістає право здобути другий шанс, та мусить заприсягнутися перед приятелями, що такого більше не повториться. Секс не можна вульгаризувати: він має бути наслідком, а не передумовою шлюбу. Залицяння дозволяється, тому що воно дає змогу випробувати здатність до самоконтролю і збагнути, де пролягає межа поміж дозволеним і недозволеним. Ця проповідь моральної гігієни ґрунтується на уявленні, буцім фізична незайманість є запорукою щирості почуттів, а передчасна близькість зводить шлюб до рівня досвіду, забираючи в нього сакральний характер.

Оту ж таки нав'язливу ідею цноти подибуємо і в деяких європейців з мусульманським корінням, які поєднують обидві моделі, споживацьку й традиціоналістську. «Коли я йду до дилера, то не очікую, що мені продадуть авто, яке було у вжитку», — делікатно висловився один ліцеїст із паризького передмістя, пояснивши, що він гуляє з дівчатами зі свого кварталу, та якщо вирішить одружитися, то поїде на батьківщину по наречену-незайманицю, щоб його батьки були задоволені. Дружина, з погляду її споживчої вартості, повинна становити собою нову річ, яка ще не побувала у вжитку, а з символічного погляду, її чистота означає вірність звичаям предків[125]. Подвійний регрес, який нагадує, принаймні в економічному аспекті, звичаї класичної Європи, коли корова в селі цінувалася більше, ніж дружина, яку легко було замінити, тим паче, що нова жінка приносила в дім трохи грошенят і сякі-такі меблі[126].

3) Страх перед згасанням почуттів

Ідеал дошлюбного самоконтролю пов'язаний з парадоксальною еротизацією, це щось на кшталт обряду посвячення в трубадурів, який зветься ассаї. Він передбачав декілька етапів: бути присутнім під час пробудження своєї пані й тоді, коли вона вкладається до ліжка, дивитися на її поступове оголення, споглядати її тіло як мікрокосм природи з її долинами та пагорбами, і врешті лягти з нею до ліжка й поринути у пестощі, не доходячи однак до краю[127]. Це довге паломництво мало на меті розбудити вогонь бажання й довести його до кульмінації. Відстрочити втіху, примножити перепони, щоб сублімувати заласся: може, саме це відроджують нові цнотливці, самі того не усвідомлюючи. Тихеньке повернення тенденцій аскетизму, напевне, тільки хитрість лібідо, яке намагається реактивуватися шляхом чудернацького взаємопросягання двох протилежних первин: застосовуючи заборони, можна зазнати чудесної втіхи.

Достеменну загрозу за нашого часу становить не мерзотність Еросу, а простісінько його банкрутство. Стільки чоловіків відступають перед вимогами подруг, теж посилаючись на головний біль, вдаючи оргазм, аби лиш хутчій скінчити, стільки жінок відмовляються від остогидлого сексу! В Європі існує героїчне уявлення про бажання як про бурхливий потік, який усе змітає на своєму шляху, тож для його приборкання треба споруджувати дамби. Давні японці, які були далекогляднішими, уявляли бажання як хибкий «пливучий світ», а втіленням його були гейші, які очікували мандрівника в човнах на річці[128]. Вода як метафора бажання, коливання й нестійкість. Ніщо його не стримує, та досить якоїсь дрібниці, щоб воно зникло. Бажання непостійне навіть у своїй непостійності, йому притаманна не захланність, а здатність вивітрюватися. Щоб зменшити небезпеку краху, зовсім не зайве вдатися до колишнього святенництва і в такий спосіб підвищити ставку.

Що таке пуритантство? Остання форма буржуазного героїзму, писав Макс Вебер, а ще механізм посилення сексуальності шляхом