Читати книгу - "Картковий будинок"

— Штормові хмари відходять.

Та прем’єр-міністр хитав головою.

— Хотів би я, щоб так було, та ми з вами знаємо, що це лише короткий перепочинок,— він зітхнув.— Я не знаю, скільки маю ще надійної підтримки серед колег.

Уркгарт не став оспорювати це зауваження.

— Я не можу дозволити собі втекти. Маю кинути їм кістку, показати, що мені нема чого приховувати. Саме час ще раз взяти на себе ініціативу.

— Що ви збираєтеся робити?

Прем’єр-міністр тихо сів на своє місце, жуючи кінчик ручки. Кинув погляд на високий олійний портрет Роберта Волпола, свого попередника, який прослужив найдовше,— портрет стояв над мармуровим коминком.

— Скільки скандалів і криз він пережив, Френсисе?

— Більше, ніж доведеться вам.

— Або ж ніж я зможу витримати,— прошепотів Колінгридж, шукаючи розради в темних і дуже розумних очах свого співрозмовника.

Раптом його увагу відвернуло сонце, прорвавшися крізь сіре осіннє небо і заливаючи кімнату світлом. Воно ніби давало йому надію. Життя триває.

— Мені прийшло запрошення від тих виродків з «Вікенд-Вотчу». Хочуть, щоб я прийшов у неділю й надав свою версію — щоб відновити баланс.

— Я довіряю їм не більше, ніж кублу гадюк.

— А проте, гадаю, я мушу це зробити — і зробити це збіса добре! Вони пообіцяли не більше десяти хвилин на нісенітниці з «Обзерверу», решта — загалом про політику та наші плани на четвертий термін. Привернути увагу, випорпатися зі стічної канави. Що ви думаєте?

— Я думаю, прем’єр-міністре? Але ж я головний організатор, ви платите мені не за те, щоб я думав.

— Я знаю, я вас засмутив, Френсисе, але наразі я не уявляю кращої людини за вас біля себе. Тільки-но це все закінчиться, я обіцяю — ви отримаєте все, чого забажаєте.

Уркгарт повільно схилив голову на знак вдячності.

— Як би вчинили ви? Якби були на моєму місці? — натиснув Колінґридж.— Фреді Редферн каже, що це занадто ризиковано.

— В тому, щоб нічого не робити, також є свої небезпеки.

— Тож?

— У такі часи, з такими великими ставками, я гадаю, людині варто слухати своє серце.

— Чудово! — вигукнув Колінґридж, плескаючи в долоні.— Я радий, що ви так мислите. Тому що я вже прийняв запрошення.

Уркгарт кивнув, та раптом прем’єр-міністр вилаявся. Він витріщався на свої руки. Ручка потекла. Руки забруднилися, він був увесь у чорнилі.

Пенні Ґай очікувала на дзвінок від Патрика Вултона. Якимось чином він довідався її прямий номер і використовував його, намагаючись іще раз запросити її кудись. Він був наполегливий, та вона була непохитна. То була пригода на партійній конференції, нічого більше, хоча Пенні й мала визнати, що Патрик був веселий і навдивовижу атлетичний як на свій вік. Це помилка, але водночас і спогад, який нікому не шкодить. Та дзвінок виявився від Уркгарта — той хотів поговорити з її босом. Вона з’єднала їх, і за кілька секунд двері до кабінету обережно зачинилися.

Вже за кілька хвилин Пенні почула, як О’Ніл підвищив голос, хоча вона й не могла розібрати, що саме він кричить. І коли лампочка на її телефоні згасла, означаючи, що дзвінок завершено, з кабінету О’Ніла не долинуло жодного звуку. Пенні повагалася ще кілька хвилин, але, підштовхувана сумішшю цікавості й занепокоєння, легенько постукала в двері й обережно прочинила їх.

О’Ніл сидів на підлозі в кутку кімнати, в куті між двома стінами. Він тримав голову руками.

— Родже?..

Він звів погляд, здригнувся, його очі були повні хаосу й болю. Його голос хрипів, а мова була незв’язною.

— Він... погрожував мені, Пенні. Курва... погрожував мені. Сказав, якщо я не... то він... мені треба змінити файл...

Вона стала навколішки біля нього, поклала його голову собі на груди. Вона ніколи не бачила його таким.

— Який файл, Родже? Що тобі треба зробити?

Він спробував струснути головою, не відповідав.

— Дозволь допомогти тобі, Родже. Будь ласка.

Його голова смикнулася, вираз обличчя був дикий.

— Ніхто не в змозі мені допомогти!

— Дозволь провести тебе додому,— сказала вона, намагаючись підняти його.

Він відштовхнув її.

— Геть від мене! — гаркнув він.— Не чіпай мене!

Потім побачив біль у її очах, і вогонь всередині нього згас. Він звалився у кутку, ніби маленький хлопчик, ховаючи голову від сорому.

— Мене вздрючили, розумієш. По повній вздрючили. Ти нічого не вдієш. Ніхто не вдіє. Забирайся геть.

— Ні, Родже...

Та він знову відштовхнув її, настільки несамовито, що вона повалилася навзнак.

— Відвали, мала шльондро! Просто... забирайся.

У слізному сум’ятті вона звелася на ноги. Він знову ховав голову від неї, не розмовляв. Пенні пішла. Ще почула, як двері позаду грюкнули й замкнулися зсередини.

Розділ двадцять третій

Попіл від підірваних амбіцій сприяє гарному заходу сонця. Та я люблю виходити ввечері.

Неділя, 24 жовтня

«Вікенд-Вотч». Уся країна дивиться. Леви й християни — або ж принаймні один християнин. З плином програми Колінґридж уже почав був розслаблятися. Попередні два дні він посилено репетирував, і питання були майже такими, як і очікувалося, даючи йому можливість говорити про наступні кілька років з непідробною рішучістю. Він наполіг, щоб питання про Чарлі та твердження «Обзервера» притримали на кінець: не хотів, щоб ті шльондри з виробництва не дотримали своєї обіцянки обмежитися десятьма хвилинами. Зрештою, йому хотілося добряче увійти в ритм. Після сорока п’яти хвилин обговорення національних інтересів та яскравого майбутнього будь-яка неупереджена людина беззаперечно б визнала ті питання слабкими і недоречними.

Коли перейшли до фінальної рекламної паузи, Capa підбадьорливо посміхалася з місця в кінці студії. Він пустив їй повітряний поцілунок, аж тут менеджер групи помахав руками, щоб повідомити про повернення до ефіру.

— Прем’єр-міністре, в останні хвилини нашої програми я хотів би звернутися до тверджень, надрукованих в «Обзервері» щодо вашого брата, Чарльза, і його співучасті у ймовірній неправомірній тіньовій торгівлі акціями.

Колінґридж кивнув, його обличчя було серйозне, незворушне.

— Я так розумію, що на цьому тижні Даунінг-стріт оприлюднила заяву, яка заперечує, що ваша родина має будь-який стосунок до справи, й припускає, що могли просто переплутати особу. Правильно?

— Ніякого стосунку, так. Взагалі. Звідки мені знати, чи не могли його сплутати з іншим Чарльзом Колінґриджем, та не мені пояснювати