Читати книгу - "Остання любов Асури Махараджа"

Асура Махарадж пішов услід за Їх милістю, і вже наступної миті вони опинилися на березі великого озера з тихою, кришталевою поверхнею. У нескаламученій гладі водойми, як у дзеркалі, відображалися засніжені піки далеких гір і могутній ліс навколо.

Шеф привів його на місце, застелене шкірами чорних антилоп.

— Сідай, — сказав йому Шеф. — Зараз дружина принесе нам трохи їжі.

Асура Махарадж, почасти збентежений, почасти розгублений, сів на шкіру. Навпроти нього, схрестивши ноги, з прямою, як струна спиною, сів Шеф. Він напівзаплющив очі й запитав:

— Отож, любий Асуро, ти прийшов до мене просити про заступництво? Ти закохався у сліпу жінку з Землі й заради цього покинув свій підземний дім, знаючи, що тобі загрожує вірна смерть?

— Так, Ваша милосте.

Шеф усміхнувся.

— Ти мабуть, почуваєшся розгублено, — сказав він. — Ви, на своїй Паталі, звикли вважати, що я повинен вселяти жах і трепет?

— О, так, Ваша світлосте. Там панують саме такі уявлення… Тому я трохи заскочений… Крім того, ніхто й словом не чув про вашу дружину, всі гадають, що Ви самітник…

— Люба моя, з’явись нам на очі, — сказав Шеф, й Асура Махарадж побачив прекрасну жінку, чия врода перевершувала красу засніжених вершин вдалині й була чистішою за воду в озері біля них. Усміхаючись, дружина Верховного гойдливою ходою, подзвонюючи браслетами на ногах, вийшла з лісу, несучи їм тацю з паруючими наїдками.

Побачивши це ожиле втілення краси, Асура Махарадж упав ниць у найглибшому поклоні, зайшовшись бурмотіти молитви, які чув колись у дитинстві.

Шеф на те лиш усміхнувся. Піднявшись сповнений трепету, Асура Махарадж побачив перед собою тарілку з їжею: трохи фруктів, сир, трохи тушкованої зелені.

Навколо стояла сповнена блаженства тиша. Спокій, що линув звідусіль, манив залишитися в цьому місці назавжди. Шеф однією рукою став закидати собі шматки фруктів до рота.

— Дякую за Вашу ласку, Ваша світлосте, — сказав Асура Махарадж і теж пригостився їжею.

Як тільки їжа потрапила йому до рота, Асурі Махараджу здалось, наче всередині нього здійнялася весняна гроза. Били блискавки, гримів грім, лили потоки дощу, розквітали квіти, наповнювались ручаї, виростали вічнозелені ліси, несполохані птахи спурхували з гілки на гілку й розтинали своїми трелями споконвічний спокій.

Шеф краєм ока спостерігав за ним, так само загадково, непроникно усміхаючись.

Асура Махарадж сидів із випрямленою спиною, йому здалося, що зараз він скочить на ноги в екстазі й танцюватиме на верхівках велетнів-дерев. Лиш великим зусиллям він змусив себе залишитися на місці, вважаючи таку поведінку недостойною високого товариства.

Не знаючи, чи варто куштувати ще, він зупинився, але Шеф заохотив його:

— Їж, дорогий, тобі ще на Землю повертатися.

Почувши ці слова, Асура Махарадж швидко почав доїдати все, що було на тарілці. Йому здалось, наче він отримав незвичайну здатність вмістити в себе океан блаженства. Коли він відчув, що океан всередині перестав пінитись і прийшов у спокій, він поглянув на Шефа.

Той сидів у невимушеній позі, спершись на коліно, змії мирно повзали по його тілу. Шеф дістав звідкись мішечок із чілумом[18], забив його і смачно розкурив.

Видихнувши дим, Шеф запропонував чілум Асурі.

— Пригостишся? Це ґанджа.

— Ні, дякую, — відмовився Асура Махарадж, подумавши, що може зробити з ним ґанджа, запропонована з рук самого Верховного.

Шеф задоволено забрав чілум собі.

— Правильно, що відмовляєшся, — сказав він, і Асурі Махараджу здалось, що він почув приховане задоволення в голосі Шефа. — Я випробовував тебе, — Шеф хитро подивився на нього. — Проблема всіх тих, хто приходить до мене, в тому, що вони думають, начебто вони — це я. І думають, раз я це роблю, вони можуть робити це теж.

Шеф іще раз міцно затягся чілумом, і Асура Махарадж мусив визнати, що вперше в житті бачив, аби хтось міг так довго тягти дим.

Шеф видихнув, очі його стали червоними, а голос — глибшим.

— О прекрасний пахощу незліченних Всесвітів, дякую тобі за Твої дари… — мовив він, звівши очі до неба. Повернуши погляд до Асури, він спитав:

— Що говорять про мене мої піддані, о достойний?

Асура озвався:

— На Паталі багато всякого говорять про Вас, Ваша ясносте. Подейкують, буцім Ви живете на кладовищах, п’єте отруту, курите ґанджу…

— Я ж Верховний, — усміхнувся йому Шеф. — Хіба мені не можна жити на кладовищах?

— Вас малюють як такого собі упиря, котрий харчується плоттю інших, Вас називають також Великим і Жахливим. Ви вселяєте страх у серця тих, хто поклоняється Вам.

— Мене бояться ті, кому щось треба від мене. Тим, у кого серце чисте від егоїстичних бажань, нічого боятись мене. Ти ж не боїшся мене?

— Ні, Ваша світлосте. По Вашій милості, Ви явились мені у дуже погідному образі, — сказав Асура Махарадж.

— Ти завоював мою прихильність, Асуро Махарадж.

— Не сприйміть це за образу, Ваша світлосте, та я чув, що одне з Ваших імен — Той, кого легко задовольнити…

— І це теж правда. Я не маю ворогів, і в мене немає улюбленців. Однак мені подобаються такі безкорисливі душі, як ти. Вони не докучають своїми проханнями.

— Боюсь, Ваша милосте, Ви надто високої думки про мене. Я прийшов сюди, аби попросити у Вас дещо…

— Здається, ти не прийшов, а тебе принесли, — усміхнувшись із-під півзаплющених очей, озвався Шеф.

Раптом Асура Махарадж зрозумів, що мали на увазі Їх світлість цією фразою.

— Ви хочете сказати, це все Ви…? Це Ви привели мене до себе? Весь цей шлях… від того першого дня, коли я побачив Дашу…?

— Ті, хто приходять до мене, як правило, занадто великої думки про себе. Зокрема, в питаннях свободи вибору.

— Але ж… свобода вибору є?

— Безумовно. Однак і трьох сестричок ти бачив також.

— То як же воно все працює? — спитав, спантеличений, Асура Махарадж.

— Воно працює все якось так, — Шеф поворушив пальцями у повітрі, немовби намацуючи щось невидиме, і сам розсміявся з власного жесту. — Воно незбагненне.

Асура Махарадж замислився.

— Любий Асуро, я привів тебе до себе, тому що хотів з’їсти з тобою трохи їжі, посидіти на березі цього озера, поговорити. Хотів дізнатися ближче, що ти за душа. Це хороший початок для дружби, як