Читати книгу - "Червоногрудка"

Харрі дістав мобільний телефон. Новенький, маленький «Нокіа», куплений усього лише два тижні тому. Харрі довго опирався, поки Елен змогла переконати його і змусила купити мобільник. Він набрав її номер.

— Привіт, Елен, це Харрі. Ти сама? Гаразд. Прошу тебе, зосередься. Так, зіграймо в гру. Готова?

Вони робили так і раніше. «Гра» полягала в тому, що він говорив ключові слова. Жодних фонових відомостей, жодних підказок про те, що він сам думає, тільки маленькі порції інформації, від одного до п'яти слів у випадковій послідовності. Цей метод вони розробляли постійно. Головне правило: щоб цих порцій було не менше п’яти, але не більше десяти. Саму ідею запропонував Харрі після того, як Елен заклалася з ним на нічне чергування, що зможе запам’ятати розташування карт у колоді за дві хвилини, тобто дивлячись по дві секунди на кожну карту. Харрі програв три чергування, перш ніж здався. Потім вона розповіла йому свій спосіб. Вона не думала про карти як такі, а пов’язувала з кожною яку-небудь людину або подію. Так поступово складалася невелика розповідь. Він спробував застосувати її метод у роботі. Інколи результат був приголомшливий.

— Чоловік сімдесяти років, — повільно говорив Харрі. — Норвежець. Півмільйона крон. Запеклість. Блакитні очі. Гвинтівка Меркліна. Говорить по-німецьки. Без особливих прикмет. Контрабандист у вантажному порту. Стрільби в Шиєні. Все.

Він сів за кермо.

— Як нічого? Подумай. Гаразд. Я гадаю, що цим слід зайнятися. У будь-якому разі — спасибі. Бувай.

Харрі вже під’їжджав до літака, коли раптом пригадав ще щось і потелефонував знову.

— Елен? Це знову я. Слухай, я дещо забув. Ти мене чуєш? Не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Повторюю. Не брав… так, я знаю, що це більше, ніж чотири слова. Все одно нічого? Чорт, я зараз спізнюся на свій рейс! Здзвонимося, Елен.

Він поклав телефон на сидінні поруч себе і зосередився на дорозі. Коли він саме з’їжджав з кругової розв’язки, телефон запищав.

— Харрі. Що? Але як ти докумекала? Так, так, еге ж, звісно, не злися зараз, Елен, я просто іноді забуваю, що не спроможний зрозуміти, що там діється у твоїй довбешці. Голові. У твоїй розумній, великій, прекрасній голові, Елен. Так, тепер, коли ти це сказала, це очевидно. Щиро дякую.

Він вимкнув телефон і раптом згадав, що й досі винен їй три чергування. Тепер, коли він уже не працює у відділі вбивств, треба придумати щось інше. Він придумував це аж три секунди.

ЕПІЗОД 36

Вулиця Ірісвеєн, 1 березня 2000 року

Двері прочинилися, і на Харрі глянули пронизливі сині очі, оточені сіточкою зморшок.

— Харрі Холе, поліція, — назвав він себе. — Це я телефонував сьогодні вранці.

— Так-так.

Старий, що відчинив йому двері, був сивий, з ясним високим чолом, волосся носив зачесане назад. Під плетеною курткою виднівся галстук. На поштовій скриньці коло хвіртки цього червоного двоквартирного будинку значилося!. «Евен і Сіґне Юль». Будинок розташувався в тихому, спокійному місці, трохи північніше від центру, в районі особняків.

— Прошу, пан Холе, проходьте.

Голос був спокійний і впевнений, а рухався професор історії Евен Юль так, що здавався молодшим як на свої очевидно солідні роки. Харрі вже навів деякі довідки і з’ясував, що професор свого часу був учасником руху Опору. Навіть на пенсії Евен Юль вважався кращим у Норвегії фахівцем з історії німецької окупації та «Національного об’єднання».

Харрі нахилився, щоб роззутися. На стіні прямо перед ним висіли старі, дещо вилинялі чорно-білі фото в маленьких рамках. На одному — молода жінка в халаті медсестри. На другому — чоловік у білому костюмі.

Вони пройшли до вітальні, і там сивіючий ердельтер’єр, що досі гавкав, замовк, обнюхав Харрі і з почуттям виконаного обов’язку улігся поряд з фотелем, у який сів хазяїн.

— Я читав деякі ваші статті про фашизм і націонал-соціалізм у «Даґсавісен», — почав Харрі, вмостившись.

— Справді? І як вони вам? — посміхнувся Юль.

— Здається, ваша основна ідея — застерегти проти сучасного неонацизму?

— Не застерегти. Я просто проводжу деякі історичні паралелі. Завдання історика — ледь підняти завісу, а не засуджувати. — Юль запалив люльку. — Багато хто вважає, що «добре» і «погано» — це незмінні поняття. Це не так, з часом вони змінюються. Завдання істориків — по-перше, знайти історичну правду, дійти до першоджерела, а по-друге, викласти це об’єктивно і неупереджено. Якщо історики почнуть засуджувати людську дурість, від самої нашій професії скоро нічого не залишиться. — Сиза хмарка диму звилася під стелю. — Але вас, звичайно, цікавить не це?

— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам знайти одну людину.

— Ви згадували про це по телефону. І хто ця людина?

— Це нам невідомо. Але ми знаємо, що це чоловік з блакитними очима, норвежець, йому за сімдесят. І він говорить по-німецьки.

— І?

— Оце і все.

Юль розсміявся:

— Так, тоді вам є з кого вибирати.

— Ну, у нас у країні сто п’ятдесят вісім тисяч чоловіків віком від сімдесяти і старших, і гадаю, приблизно сто тисяч із них мають блакитні очі й знають німецьку.

Юль підвів брову. Харрі дурнувато посміхнувся:

— Щорічна статистика. Я переглянув її для розваги.

— А чому ви вважаєте, що я зможу вам допомогти?

— Мені так здалося. Цей чоловік сказав комусь іншому, що не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Я подумав, точніше, моя колега подумала, що п’ятдесят, чи й більше — це більше, ніж п’ятдесят, але менше, ніж шістдесят.

— Логічно.

— Так, вона дуже… е-е, логічна. Припустімо, що це було п’ятдесят п’ять років тому. І виходить, що це було просто в розпал Другої світової. Тоді йому було двадцять і в нього була зброя. Всі норвежці, у кого була зброя, повинні були здати її німцям. Висновок: де він тоді був?

Харрі підняв три пальці:

— Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…

— Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.

— Саме так.

Юль глибоко затягнувся.

Багатьом, хто був в Опорі, теж довелося вивчити німецьку, — сказав він. — Щоб упроваджуватися, підслуховувати тощо. І ще ви забуваєте про норвежців, які служили в шведській поліції[40].

— Отже, висновок вас не влаштовує?

— Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли