Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Здійнята мною хмара попелу залишилася внизу. Ми підіймалися усе вище й вище до небес, над головою червоним сонцем сяяла куля, а просто в мене перед очима було плече Уйми — чорно-смугасте, зі струмками поту.

— Де принц?!

Він був тут. Сидів, учепившись у мертвого Майстра-Генерала, і дивився на нас переляканими очима.

— А де некромант?

У мене була таємна надія, що Максиміліана у поспіху забули.

— Я тут, — прохрипів хлопчисько. — Поки що… А-а-а!

Виявилося, Уйма сидів у нього на грудях.

* * *

Перемахнуло вже далеко за північ. Куля летіла над низькими хмарами, і ми спершу навіть ні про що не розмовляли. Відпочивали. Дихали свіжим повітрям. Незабаром я почала мерзнути. Підтягла ближче посох, почала гріти долоні на набалдашнику.

— З пилом — це ти чудово придумала, — сказав нарешті Уйма.

— Спасибі… Ваша високосте? Вам зручно?

— Холодно, — тихо сказав принц-саламандра. — Я не подумав.

Тонкий обтислий костюм, наче лускате трико, робив його схожим на акробата. Така штука ідеальна в розпечених підземних чертогах, але навряд чи здатна дати хоч крапельку тепла. Принц справді «не подумав», та чи був у нього час?

Я простягнула йому посох. Він поклав руки на теплий набалдашник, і я побачила, які в нього сині долоні.

— Ми б запропонували вам щось із одягу, але… — почала я. Безпомічно оглянулася. Уйма був лише в штанах. Моя куртка чи курточка Максиміліана явно не принцового розміру.

— Я зараз щось придумаю, — сказала я бадьоро. — Уймо, у тебе є ніж?

Я застромила ніж рукояткою в щілину. Незабаром лезо засвітилося червоним, але тепла від нього було мало. Вітер пронизував наскрізь. Напівголий і мертвий Майстер-Генерал лежав тут же, в усіх під ногами, і нікого не радував.

Я із занепокоєнням поглядала на принца. Той усе сильніше цокотів зубами.

— Нам недалеко, — сказала я, намагаючись його заспокоїти. — А незабаром сонце зійде, зігріємося…

Принц схилився над моїм ножем, я боялася, що він око собі виколе.

Імла над нашими головами розсіялася. Замерехтіли зорі. Абсолютна тиша навколо, якщо не брати до уваги шурхоту й шипіння вогнекусів. Ми пливли, наче в червоному ореолі, бо лиховісне криваве світло підфарбовувало хмари внизу. Напевно, звіддалік куля виглядала, як комета, віщунка нещастя.

— Що ми тепер робитимемо? — пошепки запитала я Уйму.

— Принц-деспот, — коротко відгукнувся людожер.

Максиміліан голосно зітхнув.

— Замок же не можна… — почала я невпевнено.

Уйма поглянув на Майстра-Генерала. А той мертво дивився вгору, туди, де крізь пташині ребра пробивався багрянець.

— Зрештою, у принца-деспота теж є Майстер-Генерал, — сказала я.

Уйма мовчав.

— Не може бути, щоб тут не було ще принців, — я покосувала на принца-саламандру. — Принц-чума…

— Помовч! — простогнав Максиміліан. — Ну чому ти така дурепа?

— Ну чому ти такий боягуз?

Куля трохи знизилася. Вогнекуси над нашими головами, як і раніше, сичали й поклацували, але спокійніше й тихіше. І ми мовчали, довго мовчали.

— Я тобі не розповідав, як уперше зустрів Оберона? — запитав Уйма.

— Ні.

Людожер напівзаплющив очі:

— Він утрапив просто в засідку. Виїхав на пагорб… Сонце вставало в нього за спиною. Я підніс спис. Він дивився на мене, а я на нього. Між нами був десяток кроків… я б не промахнувся.

Знову все стихло, тільки принц-саламандра цокотів зубами від холоду.

— І що?

— Він дивився на мене, — повторив Уйма. — Без люті. І звичайно, без страху.

— І ти передумав кидати спис?

— Я кинув, — Уйма дивно посміхнувся. — Я кинув…

-1 що?

Круглі очиська людожера затуманилися: щось там відбувалося, у його спогадах, щось непросте, але дуже важливе для Уйми. Він уже відкрив рот…

— Дивіться! — вискнув Максиміліан. — Ми падаємо!

Вогнекуси поскрипували зовсім уже нечутно. Куля повільно, але неухильно знижувалася. От нас оточили низькі хмари, от вони розірвалися на шматки, і внизу, зовсім поруч, з’явилася темна земля. Я кліпнула, нічним зором побачила камені, кущі, низькі дерева, затягнуті ряскою болота й ще щось: нечітка тінь метнулася від дерева до дерева. Ряскою побігли хвилі, але ми летіли усе далі, і незабаром це місце зникло з очей.

— Гмурри, — прошепотів Максиміліан з таким жахом, що й у мене мурашки побігли по шкірі.

Принц-саламандра підвів зелені очі. Я помітила: він від самого початку вважав мене головною у цій експедиції, хоча Уйма був старшим і сильнішим, та й утекти із країни вулканів принцові допоміг людожер. Тепер принц чекав, що я візьму на себе командування й розберуся із цією новою небезпекою, але що я могла вдіяти?! У мене самої від жаху живіт розболівся!

Уйма мовчав. І Майстер-Генерал мовчав, дивлячись угору. Максиміліан згорнувся клубком, ніби хотів заховатися між ребрами кістяної «кабіни». Нас було забагато на цій кулі: троє дорослих, включно зі здоровенним Уймою, та ще й ми з некромантом. Усієї люті вогнекусів не вистачало, щоб дотягти до пристані такий важкий вантаж.

— Що треба робити? — запитала я, звертаючись чи то до людожера, чи до некроманта.

— Треба їх розлютити, — відповів за всіх принц-саламандра. — Бо тварюк мало побили на злеті. Треба їх розлютити.

— Як?!

На землі миготіли вогники. Не просто миготіли — переморгувалися, це явно були сигнали. Доріжка мерехтливих плям бігла звідтіля, де ми пролітали, уперед — туди, куди нас несли вітер і вогнекуси. Туди, де за законами фізики нам випаде приземлитися, туди, де нас уже чекають!

— Ми приземлимося, — сказала я, і кожне слово давалося важко, — швидко розлютимо їх. І злетимо.

— Нам не дадуть, — сказав Уйма. Він теж дивився вниз. І варто було подивитися на його моторошне обличчя. Напевно, так виглядає людожер, якого піймали вороги й тягнуть до киплячого казана, а він готується з достоїнством зустріти смерть. — Нам не дадуть злетіти.

— Ми не повинні торкатися до землі, — принц-саламандра дивився на мене, сподіваючись на чудо. — Пані магу… Ви… Треба… треба розлютити їх у повітрі.

— Ти вмієш літати? — уривчасто запитав Уйма.

— Ні, — сказала я швидко. — Я…

І замовкла, бо все зрозуміла. Я спробую злетіти — з кабіни кулі, що мчить над землею. Мене відразу ж відкине назад, точніше, куля полетить уперед, а я залишуся. Похилитаюсь у повітрі й загримлю в гості до гмуррів, а що там вони із мною зроблять — навіть ніхто не побачить, доведеться гинути на самоті!

Куля ще більше знизилася. Тепер ми летіли на висоті приблизно п’ятиповерхового будинку, були б тут вищечкі дерева — чіплялися б за гілки. На щастя, усе, що росло на цих болотах, пригиналося до землі, наче боялося підвести голову вище дозволеного рівня.

Від землі тягло смородом. Не дуже сильно, а так… ніби кульок забули сполоснути після тухлої