Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

Усе навколо було розпечене до білого жару, і його нудило від сухої жорстокої спеки, від смороду, від утоми, і несамовито саднила обпечена, потріскана на згинах шкіра, і йому здавалося, що крізь гарячу каламуть, яка огортала свідомість, вона намагається докричатися до нього, благаючи про спокій, про воду, про прохолоду. Затерті до незнайомості спогади громадилися у набряклому мозку, перекидали один одного, затуляли один одного, змішувалися один з одним, вплітаючись у білий спекотний світ, що витанцьовував перед напівзаплющеними очима, і всі вони були гіркими, і всі вони смерділи, і всі вони викликали шкребкий жаль або ненависть. Він намагався втрутитися у цей хаос, силувався викликати з минулого який-небудь солодкий міраж, відчуття ніжності чи бадьорості, він витискав із глибин пам’яті свіже усміхнене личко Гути, ще дівчинки, бажаної і недоторканої, і воно ніби і з’являлося, але відразу ж затікало іржею, спотворювалося і перетворювалося на похмуру, зарослу грубою бурою шерстю мордочку Мавпочки; він силувався згадати Кирила, святого чоловіка, його швидкі, впевнені рухи, його сміх, його голос, що обіцяв нечувані і прекрасні краї та часи, і Кирило з’являвся перед ним, а потім яскраво спалахувало на сонці срібне павутиння, і ось уже нема Кирила, а витріщаються в обличчя Редріку незмигні ангельські очиці Хрипатого Х’ю, і велика біла рука його зважує на долоні фарфоровий контейнер... Якісь темні сили, вовтузячись у його свідомості, миттєво зминали вольовий бар’єр і гасили ту крапелину добра, яку ще зберігала його пам’ять, і вже здавалося, що нічого доброго не було взагалі, а тільки рила, рила, рила...

І весь цей час він залишався сталкером. Не думаючи, не усвідомлюючи, не запам’ятовуючи навіть, він фіксував немовби спинним мозком, що от ліворуч, на безпечній відстані, над купою старих дощок, стоїть «веселий привид» — спокійний, знесилений, і плювати на нього; а справа подув незрозумілий вітерець, і через кілька кроків вигулькнула рівна, ніби дзеркало, «комарина лисина», багатохвоста, наче морська зірка, — далеко, не страшно, — а в центрі її — розплющений у тінь птах, рідкісна штука, птахи над Зоною майже не літають; а он поруч зі стежкою два покинуті «порожняки» — мабуть, Стерв’ятник залишив на зворотньому шляху, страх сильніший за жадобу... Він усе це бачив, усе враховував, і варто було згорбленому Артурові бодай на крок відхилитися від напряму, як Редріків рот сам собою роззявлявся і хрипкий застережливий крик сам по собі вилітав із горлянки. Машину, думав він. Машину ви з мене зробили... А кам’яні уламки на краю кар’єру дедалі ближчали, і вже можна було розгледіти примхливі візерунки іржі на червоному даху кабіни екскаватора.

Дурень ти, Барбридж, думав Редрік. Хитрий, а дурний. Як це ти мені повірив, га? Ти ж мене з таких от пір знаєш, ти ж мене краще за мене самого знати маєш. Старий ти став, от що. Отупів. Та й те сказати — все життя з дурнями справу мав... І тут він уявив собі, яке рило зробилося у Стерв’ятника, коли той дізнався, що Артур, Арчі, красунчик, кровиночка... що в Зону з Рудим по його, Стерв’ятникові, ноги пішов не шмаркач безкорисний, а рідний син, життя, гордість... І, уявивши собі це рило, Редрік зареготав, а коли Артур злякано озирнувся на нього, він, продовжуючи реготати, махнув йому рукою: марш, марш! І знову поповзли по свідомості, наче по екрані, рила, рила, рила... Треба змінювати все. Не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі — кожний гвинтик цього смердючого світу треба було змінювати...

Артур зупинився перед крутим спуском у кар’єр, зупинився і завмер, втупившись вниз і вдалечінь, витягнувши довгу шию. Редрік підійшов і зупинився поряд. Але він не захотів дивитися туди, куди дивився Артур.

Просто з-під ніг у глибину кар’єру йшла дорога, ще багато років тому розбита гусеницями і колесами важких вантажівок. Праворуч від неї здіймався білий, потрісканий від спеки укіс, а зліва укіс був напівзруйнований, і поміж каміння та куп щебеню там стояв, нахилившись, екскаватор, ковш його був опущений і безсило тицьнувся у край дороги. І, як і слід було сподіватися, нічого більше на дорозі не було видно, тільки біля самого ковша з грубих виступів укосу звисали чорні скручені бурульки, схожі на товсті кручені свічки, і безліч чорних плям виднілося в пилюці, неначе там розплескали бітум. От і все, що від них залишилося, навіть не можна сказати, скільки їх тут було. Може, кожна пляма — це одна людина, одне бажання Стерв’ятника. Он та — це Стерв’ятник живим і неушкод-женим повернувся з підвалу сьомого корпусу. Он та, більша, — це Стерв’ятник без перешкод витяг із Зони «рухливий магніт». А он та бурулька — це розкішна, не схожа ні на батька, ні на матір, усіма жадана хвойда Діна Барбридж. А ось ця пляма — не схожий ні на матір, ні на батька Артур Барбридж, Арчі, красунчик, гордість....

— Дійшли! — несамовито прохрипів Артур. Містере Шухарт, дійшли ж усе-таки, га?

Він засміявся щасливим сміхом, присів навпочіпки й обома кулаками щосили загамселив по землі. Ковтун[21] волосся в нього на маківці трусився і розгойдувався смішно та безглуздо, летіли врізнобіч висохлі клапті бруду. І тільки тоді Редрік підняв очі і поглянув на кулю. Обережно. Боязко. Із зачаєним страхом, що вона виявиться якоюсь не такою — розчарує, викличе сумнів, скине з неба, на яке поталанило видертися, захлинаючись у лайні...

Вона була не золотою, вона була радше мідною, червонуватою, абсолютно гладенькою, і вона каламутно вилискувала на сонці. Вона лежала під дальньою стіною кар’єру, затишно влаштувавшись серед куп злежаної породи, і навіть звідси було видно, яка вона масивна і як важко притисла вона своє ложе.

У ній не було нічого, що могло би розчарувати чи змусило засумніватися, але не було й нічого обнадійливого. Чомусь відразу на думку спадало, що вона, вірогідно, порожниста і що на дотик вона повинна бути дуже гарячою — сонце розпекло. Вона явно не світилася своїм світлом і вона явно була не здатна злинути в небо і витанцьовувати, як це часто траплялося в легендах про неї. Вона лежала там, де вона впала. Може, випала з чиєїсь величезної кишені чи загубилася, закотилася під час гри якихось велетів — вона не була встановлена тут, вона валялася, валялася достоту так само, як усі ці «порожняки», «браслети», «батарейки» та інший мотлох, що залишився після Візиту.

Але водночас щось у ній усе-таки було, і що довше Редрік дивився на неї, то очевидніше він розумів, що дивитися на неї приємно,