Читати книгу - "Віннету ІІІ"

заревів, похитнувся і впав, мало не придушивши мене. Я не промахнувся: перша куля влучила йому в мозок, а друга — у серце. Одного такого пострілу цілком вистачило б, щоб пантера або ягуар одразу впали на землю мертвими, а ґрізлі зумів зробити шість кроків! Ще два такі кроки — і мені настав би кінець!

— Як чудово все зробити маса Чарлі! — закричав із дерева Боб. — Ведмідь точно мертвий?

— Злазь! — наказав я йому.

— Маса Чарлі вбити його назавжди? Він не з’їсти Боба?

— Не бійся, Бобе, він мертвий.

Негр спустився з дерева так само швидко, як і виліз на нього. Однак, опинившись на землі, він не відразу наважився підійти до мертвої тварини. Тоді я, щоб остаточно заспокоїти Боба, нахилився над тушею і встромив ножа між другим і третім ребром.

— Який великий ведмідь, він навіть більше за Боба! Але він не з’їсти Боба, і тепер Боб з’їсти ведмедя.

— Так, цього м’яса нам вистачить надовго. Але особливо смачні ведмежі лапи й окіст.

— Маса Чарлі дати Бобу ведмежі лапи за сміливість?

— Ну звичайно. Почекай мене тут, поки я піду по інших.

— Не залишати мене тут самого! Боб сміливий, але він боятися звіра! А якщо ведмідь ожити?

— Тоді ти знову вилізеш на дерево.

— Коли маса піти, Боб знову вилізти на дерево!

І справді, за мить він знову сидів на гілці. Боб не був боягузом і довів це під час наших сутичок із бандитами в пустелі, але зустріч із ґрізлі може налякати кого завгодно, тож його поведінку цілком можна було зрозуміти.

Перш ніж піти, я оглянув околиці, щоб переконатися, що поблизу не бродить ведмедиця. Не знайшовши ніяких слідів, я подумки подякував Богові за те, що вбитий ведмідь не мав пари. Боб недовго лишався сам. Наші, звичайно ж, почули постріли і прибігли на звук.

Усі погодилися, що це найбільший з досі бачених ведмедів, а Віннету нахилився над тушею й намочив у ведмежу кров свій талісман — мішечок із «ліками».

— Душа ведмедя подякує моєму білому братові. Кулі мого брата швидко і без страждань звільнили його душу від пут тіла, і тепер вона вже в дорозі до Країни вічного полювання його предків.

Індіанці вірять у переселення душ, за їхніми уявленнями, у тілі величезного ведмедя може жити тільки душа славного воїна й мисливця, якого помістив туди Маніту за гріхи.

Ми швидко зняли шкіру з ведмедя, відрізали від туші найбільш ласі шматки, а решту м’яса прикрили гіллям і камінням, щоб до нього не добралися стерв’ятники і дрібні хижаки, які видали б нас.

Поки я бився з ведмедем, Віннету підшукав у лісі по той бік долини відповідну схованку для коней. Ми відвели їх туди, а оскільки ще був білий день, то могли не боятися й розвести вогонь, щоб спекти делікатесні ведмежі лапи. Це був чудовий обід.

Коли стемніло, ми домовилися про порядок вартування, закуталися в ковдри й полягали спати. Ніч минула спокійно. Ні звірі, ні люди нас не турбували. Так само минув і ранок. Ближче до полудня на варту став Сем. Незабаром він повернувся до нас і сказав:

— Вони їдуть.

— Хто? — запитав я.

— Цього я наразі не знаю, бо вони ще дуже далеко.

— Скільки їх?

— Двоє. На конях.

— Дай-но мені поглянути на них.

Я поквапився з Семом до місця його варти й подивився у підзорну трубу. Сумнівів бути не могло: до нас наближалися обидва Морґани. Ще хвилин п’ятнадцять, і вони будуть у долині. Треба було готуватися до зустрічі. Всі сліди нашого перебування ми старанно знищили, крім того, нас було більше, тож можна було не боятися.

Раптом у кущах пролунав тріск, і я схопився за рушницю з думкою, що до нас таки забрела подруга вчорашнього ведмедя. Уважно прислухавшись, я зрозумів, що звуки видавали двоє істот, які спускалися в долину.

— Чорт забирай, Чарлі, хто там ще? — тихо вилаявся Сем.

— Зараз побачимо, — пошепки відповів я.

Ми нерухомо лежали у густому чагарнику і чекали. Через кілька хвилин ми вже розуміли, що маємо справу не з тваринами, а з людьми. Це було двоє чоловіків, які вели за собою коней. І ці двоє були Капітан і Кончес. Утомлений вигляд їхніх коней свідчив про те, що в дорозі їм було нелегко. Вони зупинилися за кілька кроків від кущів, де лежали ми з Семом.

— Ну слава Богу! — полегшено зітхнув Капітан. — Не хотілося б мені коли-небудь повторити наш шлях. Схоже, ми встигли вчасно, до нас тут ще не побував ніхто.

— Чому ви в цьому так упевнені? — запитав його Кончес.

— До моєї схованки ніхто не влазив. Морґани могли в’їхати в долину тільки з цього боку, але я не бачу їхніх слідів. А хто ще, крім них, може сюди дістатися?

— Мабуть, так воно і є. А про цих Священне Вухо й Вбивчу Руку ви не думали?

— Їх поки що не варто брати до уваги. Якщо вони і зважилися вирушити навздогін за Патріком та його батьком, то неодмінно зустрілися з команчами й відмовилися від свого наміру.

— Але ким тоді був той білий мрець, що сплив на Ріо-Пекос, а також індіанець у воді, який втік від нас?

— Це нас не має турбувати. Нам ніхто не може зашкодити, бо за нами йдуть команчі, і кожен, хто спробує вистежити нас, натрапить спочатку на них.

— А якщо індіанці не пішли за нами?

— Пішли, в цьому немає ніяких сумнівів. Подумай сам: у