Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

 — Авжеж, нам не заплатили, — сказав бадьоро Рашид Гарунові, коли вони чекали на Поштовий Автобус. — Нічого, гроші — не найголовніше.

 — Але ж, але ж, але ж, — долинув знайомий голос, — без грошей також ні туди, ні сюди.

Коли вони повернули до сумного міста, все ще періщив дощ. Багато вулиць просто потопали у воді.

А що? — радісно вигукнув Рашид Халіфа. — Йдемо пішки. Вже й не пам’ятаю, коли я останній раз ходив під дощем.

Гарун боявся, що Рашид, повернувшись до порожньої оселі з розбитими годинниками й без Сораї, сильно засумує, тож глянув на тата дещо підозріло. Проте Рашид стрибнув під дощ, і що більше він намокав, йдучи по кісточки в каламутній воді, то по-хлоп’ячому щасливіший ставав. Гарун заразився гарним батьковим настроєм, і невдовзі вони, як ті діти, хлюпалися й бризкалися водою.

Перегодя Гарун помітив, що на вулиці повно людей, які пустують, так само як вони — бігають, стрибають, падають і, найголовніше, безперестанку щиро сміються.

 — Здається, старе місто навчилося веселитися, — широко усміхнувся Рашид.

 — І чого б то? — запитав Гарун. — Ніщо не змінилося. Бачиш, заводи з виробництва смутку працюють, які працювали, он іде дим; так само майже всі — бідні…

 — Гей ти, занудо! — крикнув літній пан, якому було вже, мабуть, далеко за сімдесят, але він, знай собі, танцював під дощем на затопленій вулиці, розмахуючи складеною парасолькою як мечем. — Припиняй ці Журливі Пісні.

Рашид Халіфа підійшов до того пана.

 — Якийсь час нас не було в місті. Може, щось сталося, поки нас тут не було? Наприклад, якесь диво?

 — Просто теплий дощ, — відповів старий. — Дощ робить усіх щасливими. Мене також. У-гу-гу! О-го-го! — Й він пострибав униз по вулиці.

«Це — Морж, — раптом спало на думку Гарунові. — Це Морж здійснює мою мрію. Видно, штучний щасливий кінець він перемішав з дощем».

 — Якщо це Морж, — сказав Рашид, пританцьовуючи в ковбані, — тоді місто багато чим завдячує саме тобі.

 — Аж ніяк, тату, — промовив Гарун, а його гарний настрій умить кудись подівся. — Хіба ти не розумієш? Це все несправжнє. Просто Яйцеголові вилили з пляшечки трохи води. Це як підробка. Люди радіють, коли є чого радіти, а не тому, що на них з неба падає щасливий дощ.

 — А я скажу тобі, чому всі радіють, — утрутився в розмову поліцейський, який саме пропливав повз них у перевернутій парасольці. — Ми згадали назву міста.

 — Ну, кажіть бо мерщій, як воно зветься? — схвильовано промовив Рашид.

 — Кагані, — промовив життєрадісно поліцейський, пливучи вниз по затопленій вулиці. — Чудова назва для міста, правда? Означає «оповідь».

Вони звернули на свою вулицю й побачили свій будинок, схожий на мокрий торт. Рашид усе ще весело стрибав, але Гарунові ноги з кожним кроком дедалі більше наливалися свинцем, а татову веселість він уже не міг переносити, тож у всьому, що було погане й неправильне, у всьому, що було несправжнім у величезному світі, де не було мами, він звинувачував Моржа.

Пані Оніта саме вийшла на свій балкон.

 — О, дуже добре, що ви вернулися! Заходьте, заходьте. Будемо святкувати, — вона вся колихалася й плескала в долоні від радости.

 — Що святкувати? — запитав нетерпеливо Гарун, одразу як пані Оніта вибігла до них під дощ.

 — Правду кажучи, — відповіла пані Оніта, — я таки здихалася пана Сенґупти. А ще влаштувалася на роботу на шоколадну фабрику, тепер можу їсти стільки шоколадок, скільки заманеться. Також маю кількох залицяльників, але що це я кажу, геть безсоромна стала!

 — Радий за вас, — відповів Гарун. — Але життя — це не лишень пісні й танці.

На обличчі пані Оніти з’явився загадковий вираз.

 — Довгенько вас тут не було, — сказала вона. — Багато чого змінилося.

Рашид нахмурив чоло.

 — Оніто, про що це ти? Якщо знаєш щось…

Вхідні двері квартири Халіфи відчинилися й у них з’явилася Сорая Халіфа, в усій красі, чи навіть удвічі красивіша. Гарун з Рашидом завмерли. Вони стояли як укопані під проливним дощем з роззявленими ротами.

 — Це все Морж? — ледь чутно запитав Рашид і недовірливо похитав головою. Рашид сам же й відповів на своє запитання: — Може так, а може ні, сказав би наш друг — водій Поштового автобуса.

Сорая також вийшла до них на вулицю під дощ.

 — Який Морж? — запитала вона. — Я не знаю ніякого Моржа, але знаю, що помилилася. Так, я покинула вас. Не заперечую. Я пішла, але тепер, якщо ви бажаєте, я повернуся.

Гарун подивився на тата. Рашид слова не міг вимовити.

 — А Сенґупта — що ж, — продовжувала Сорая.  — кістлявий, сухий, сопливий, слинявий, скупий, скнарий, нікчемний, пронозуватий клерк! З ним я покінчила. Раз і назавжди!

 — Хаттам-Шуд, — промовив Гарун тихо.