Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Якщо немає кому посидіти з Ростиком — прихопимо з собою! Я попередив шефа, що в тебе може бути дитина!

— Але…

— Що є важливішим за визволення нещасного? Ти ж тільки про це й мріяла!

— Стривай, ти ще не все знаєш…

— Розкажеш дорогою! Шеф чекає унизу в машині!

— А… а ми встигнемо до сьомої? До пів на сьому?

— Встигнемо, встигнемо! Біжім!

Сашко встановив магнітофон у кутку Ганниної кімнати. Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.

— Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! — не то жартував, не то ридав Дашківський.

Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.

— Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати… — Привид швидко закліпав. — Бо якось так раптово…

— Тримайтеся, друже! — Сашко прикидався незворушним. — Усе буде гаразд!

— Ви певні, що хочете цього, Казимире?! — не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах — лиш солоний присмак…

Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.

— Годі, Софійко, годі… моя хороша! — Сашків голос теж зрадливо тремтів.

Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!

— Сашку!!! — Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. — Сашку!.. — сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьомнула в запалу щоку.

— Ти чого? — спалахнув од зворушення й несподіванки.

Як сказати? Ні, вже що буде:

— Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!

Мелодія розливалась і справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!

Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.

Не дивно, що від Яна-Казимира взагалі нічого не зосталось. Бо ж хіба звались Яном-Казимиром ті пилинки, що дівчинка мітелочкою змахнула зі стінок? Дбайливо зсипала до паперового пакетика (в поліетилені ще задихнеться) і, не закриваючи його, заховала в коробочку від парфумів.

У шафі зоставалась тільки самотня привидова, чи пак Софійчина, мобілка. Не зважилась її взяти. Може, колись… від нього ще пролунає дзвінок?.. І медальйон. Його таки забере, на згадку!

— Здається, все… — Притулила коробочку до грудей і… поволі зсунулась на дірявий паркет.

— Вимкни вже ту музику… — ще спромоглась махнути рукою. Бо світ ніби й досі коливався у такт мелодії.

Отямилась від плюскоту води.

— Нарешті! — Сашко хлюпав їй в обличчя водою з якоїсь колби. — Добре, хоч дощ учора пройшов: з-під ринви начерпав!.. Як ти?

— Нормально… А де… Казимир?.. — і вмовкла, зауваживши в руках коробочку від маминих парфумів.

Отже, сталось. Вигляд коробочки відразу повернув до тями.

Тепер якось перемістити її в Сашка. Розчинити у колбі? Навряд чи забажає випити дощової води. Якби все не так раптово, то підготувалась би, прихопила із дому пляшку мінеральної. Чи бодай усе гарненько втовкмачила б йому.

Бо зараз навряд чи Сашко здатний її зрозуміти.

Далеко від дороги почулися сигнали авто.

— Шеф гукає! Вперед! — потяг дівчину до виходу.

— Давай… хоч попрощаємось…

— Навіщо нам прощатись, коли ми зараз удвох їдемо до Вишнополя?

— Із цим замком… із… Прости мені!..

Вхопила Сашка за комір, на мить рвонула його до себе… Після сьогоднішнього поцілунка він, певно, сподівався чогось подібного… Натомість різким рухом вона запхала коробку хлопцеві за пазуху, в останню секунду відкривши її. От тепер усе! Казимирова душа повинна злитись із Сашковим серцем…

— Отже, до машини? — запитала отетерілого Фадійчука.

Але той лиш перелякано мацав свої груди і живіт. Сорочка на ньому надималась і купчилась, наче перед злетом. Перевтілення — це й справді непросто!

— Що ти мені підкинула? — заойкав.

— Що зі мною? Куди я попав? — пролунав із Сашка ще один голос.

Господи, невже все закінчиться звичайним роздвоєнням особистості? Невже від сьогодні нещасний говоритиме двома голосами?!.