Читати книгу - "Шрам"

під нею портрет Торії, втупився в чорні смуги рядків. Кілька разів механічно пробіг очима той самий уривок і раптом усвідомив його зміст: «Вважається, що захисник воїнів Харс був реальною особою й ще споконвіку прославився люттю й жорстокістю… Розповідають, що він добивав поранених — як безнадійних, так і тих, кого можна було вилікувати, і робив це не з милосердя, а з чисто практичних міркувань: поранений — тягар для всіх, легше закопати його, ніж…»

Дінара закопали під гладкою, без прикрас плитою. Шпага проштрикнула його наскрізь. Останнє, що він бачив у житті, було обличчя його вбивці. Чи встиг він подумати про Торію? Як довго тяглися для нього останні секунди життя?

Цвинтар біля міської стіни Каваррена… Втомлені птахи на надгробках… І той напис на чиїйсь могилі: «Знову полечу».

Іржаві пазурі стиснулися в кулак, і на Егерта нестерпною вагою навалилося усвідомлення непоправного. Ще ніколи він так гостро не усвідомлював, що живе у світі, сповненому смерті, розсіченому гранню між усім, що можна виправити й абсолютно необоротним: хоч як сходь горем, а не повернути…

…Насилу отямившись, Солль побачив, що стискає в руках портрет. Аркуш з малюнком виявився прим’ятим, і Егерт довго розгладжував його на столі, кусав губи й думав, що ж тепер робити. Чи знає Торія про малюнок? Може, вона шукала його й страждала, не знайшовши, а може, забула, приголомшена нещастям, а може, вона ніколи не бачила портрета, Дінар намалював його у пориві натхнення, а потім втратив.

Він уклав малюнок у книгу, потім не втримався і знову глянув — востаннє, бо хоч не хоч, а книгу треба віддати деканові… Можливо, це пастка, тоді найліпше покласти знахідку на попереднє місце. А раптом для Торії це важливо? Малюнок належить їй, Солль передасть його деканові, а той уже сам вирішить, коли і як показати його Торії…

Він визначився з рішенням, і йому полегшало. Тоді, стискаючи книгу, юнак підійшов до дверей з наміром піти до декана, повернувся. Хвилину посидів біля столу, потім сховав темну палітурку під пахву, зціпив зуби й вийшов у коридор.

Шлях його виявився довгим і важким — уже ступивши на нього, Солль усвідомив усе безумство своєї витівки. Він явиться до декана, віддасть книгу й зізнається тим самим, що бачив малюнок. Чий саме? Загиблого нареченого Торії, жертви його власної безсердечності…

Двічі він повертав назад, студенти, які стрілися на шляху, здивовано косували на нього. Стискаючи змертвілими пальцями книгу, Солль, нарешті, зупинився біля дверей кабінету, і зібрався було кинутися навтьоки, тому що здійснити задумане видавалося йому рівнозначним визнанню власної підлості.

Він усім серцем прагнув, щоб декан цієї миті опинився де завгодно, але не в кабінеті, серце його похололо, коли знайомий голос відгукнувся на його вітання:

— Егерте? Будь ласка, заходьте…

Тьмяно поблискувало сталеве крило, у цілковитій тиші дивилися на гостя стелажі й полиці. Декан відклав убік роботу й підвівся назустріч Соллю. Егерт не витримав його погляду й потупив очі.

— Я прийшов… віддати…

— Ви вже прочитали? — здивувався декан. Солль уривчасто зітхнув, перш ніж заговорити знову:

— Це… не та книга. Це я… знайшов…

І, не в змозі вичавити більше ні слова, він простягнув деканові злощасний томик.

Чи то Соллева рука здригнулася, чи то Луаян забарився, беручи до рук книгу, але, стрепенувшись, ніби жива, вона сплеснула сторінками й мало не впала на підлогу. Вирвавшись на волю, самотній білий листок описав у повітрі коло й улігся до ніг Егерта, намальована Торія все ще була готова посміхнутися.

Минула секунда — декан не ворухнувся. Егерт повільно нахилився й підняв портрет, пересилюючи себе, простяг його деканові, та інша рука вихопила його з такою силою, що папір розірвався.

Солль підвів погляд — просто перед ним, здригаючись від гніву, бліда-блідісінька, стояла Торія. Егерт відсахнувся від цього, сповненого ненависті погляду, що спопеляв і пронизував наскрізь.

Може, вона хотіла сказати, що Солль вчинив блюзнірство, що малюнок Дінара тепер забруднено руками його вбивці, що, доторкнувшись до речі, яка колись належала її нареченому, Егерт перетнув усі мислимі межі цинізму — можливо, вона хотіла це сказати, але миттєвий спалах гніву відібрав у неї мову. Весь біль і все обурення, до часу тамовані в ній, вирвалися тепер назовні, а людина, заплямована кров’ю Дінара, опоганила своєю присутністю не тільки стіни університету, а й саму пам’ять про її загиблого коханого.

Не зводячи з Егерта нищівного погляду, Торія простягнула руку й взяла, ні, вихопила в батька Дінарову книгу, набрала в груди повітря, щоб щось сказати, але замість цього раптом боляче вдарила Егерта книгою по обличчю.

Голова Солля гойднулася. Вклавши в удар усе своє обурення, Торія знову набула здатності говорити, і одночасно з наступним ударом хлинули слова:

— Мерзотнику! Не смій!

Навряд чи Торія сама розуміла цієї миті, що саме не смів робити Егерт. Повністю втративши над собою контроль, вона несамовито хльоскала книгою по лицю зі шрамом:

— Не смій! Негіднику! Геть!

З очей її струмками котилися розпачливі, злі сльози.

— Торіє!!

Декан Луаян вхопив доньку за руки, вона відбивалася недовго — її зсудомили істеричні ридання, і, опустившись навколішки, вона вичавила крізь поривчасті схлипування:

— Ненавиджу… Не…на… виджу…

Егерт стояв, не в змозі зробити й кроку. По губах і підборіддю розтікалася кров з розбитого носа.

* * *

Він сидів на краю каналу й споглядав горбатий місток знизу — замшілі камені зі зблисками води на них, добротна кладка, основа поруччя, тупотіння ніг, грюкання коліс, чоботи, черевики, босі ступні, зсірілі від пилу, і знову колеса, копита, черевики…

Час від часу він занурював у воду заплямований носовик та заново прикладав його до обличчя. Кров, що вже було спинилася, полилася