Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

— Це я винний у всьому! Аллах дав мені голову, але я не вмію мізкувати нею! А вони вміють, вони вміють мізкувати нею!..

І замовк. Довго стояв він так, дивлячись, як регочуться пелікани.

А тоді сів, не ховаючись від сонця, й знову дивився на пеліканячі малесенькі голови й величезні насмішкуваті губи…

Потім пішов до Шоа.

— Шоа, — зашепотів Ель-Сейф, — їх не більше, ніж нас, але вони вміють мізкувати своїми головами. От і виходить, ніби в них більше голів, а в усіх тих головах одні й ті ж самі думки, одна й та ж сама мета… Наче всі ті голови ростуть з одного тіла…

Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще й досі билося.

Ель-Сейф сів до Шоа в затінок, і раптом його наче огорнула мла спокою. Рівновага повернулася до Ель-Сейфа. Тепер він уже знав… Спрага судомила йому вуста, на язиці було гидко й сухо, але він не зважав на це.

— Шоа, — шепотів Ель-Сейф. — Моєї голови виявилося замало… Та коли ми також матимемо більше голів, і наче з одного тіла…

Він замовк, бо язик набряк від спраги й не підкорявся вже йому.

Над силу видерся Ель-Сейф на скелю. Це виснажило його, й він сів там, де найдужче пекло сонце. Але Ель-Сейфові було байдуже.

Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…

Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом та з чолом, позначеним шрамом у вигляді меча, спочивала на камені. Ель-Сейф дивився на зорі. Потім прилетіла комашня й заспівала тонесенькими голосочками.

Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.

Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.

Каїд схилився над Ель-Сейфом. І раптом— ніби ледь чутний брязкіт янтарних чоток відігнав сон — Ель-Сейф розплющив очі й, усміхаючись, прошепотів:

— Ми матимемо більше голів…

Каїд здивовано закліпав очима за скельцями окулярів.

— Збожеволів! — сказав він. — Іншаллах. Така воля аллаха.

Пан Бабелон купив у Бендер-Аббасі свою королеву перлин. Заплатив за неї багато, але він міг собі це дозволити, бо Саїдові перли дісталися йому задурно.

Йдучи містом до пристані, пан Бабелон уявив собі своє, тепер уже повне кольє, й це так потішило його, що він підійшов до гурту сліпих жебраків і з власної волі подарував срібну монету хлопчикові з запаленими гнійними очима. Хлопчина спробував монету зубами й, упевнившись, що це срібло, вибіг спотикаючись із гурту (він погано бачив) й почав закликати всі блага на голову доброчинцеві. Це був Ісса.

Пан Бабелон усміхнувся; велике, приємне почуття сповнило його, почуття, яке завжди викликають великодушні вчинки.

Може, це почуття додало панові Бабелону відваги, а може, йому не давали спокою перли, якими набита була його кишеня, але ще того ж дня він відплив назад, у напрямку до Джибуті й Червоного моря. Та, зрештою, він був певен, що Ель-Сейфа вже знешкоджено. Пан Бабелон стояв на палубі й дивився на зграйки летючих рибок, які, виблискуючи перламутром, вихоплювалися над хвилями Індійського океану. Пан Бабелон милувався ними й водночас подумки підраховував, скільки запросити з фірми «Роземан» за сто дев'ятнадцять красунь, які лежали в нього в кишені. В Джибуті, почувши про Ель-Сейфову смерть, він усміхнувся, купив собі букетик жасмину й з насолодою вдихнув аромат. Потім спокійно вирушив собі далі в першому класі поштового пароплава. Спираючись за звичкою на поруччя палуби й спостерігаючи за нескінченною грою хвиль у протоці Баб-ель-Мандеб, пан Бабелон уявляв себе в цілком інших місцях, над іншим, не таким спекотливим морем, в іншому, набагато приємнішому середовищі…

Так він доплив до Массауа, де на нього вже чекав наступник. Та коли пан Бабелон ішов з пристані до своєї оселі, до нього, люто гавкаючи, підскочив якийсь собака й затопив зуби йому в литку. Пан Бабелон ретельно обмив і продезинфікував рану. Але за кілька днів — він не встиг іще навіть налаштуватися до остаточного від'їзду — на нього напали жахливі корчі. Порятунку не було. Багато днів і ночей прокричав пан Бабелон од нестерпних жорстоких приступів, аж поки смерть вивільнила його з лабетів хвороби.

Але смерть водночас зірвала машкару, яку пан Бабелон носив ціле своє життя. Бабелонове мертве обличчя раптом спотворилося жадібним хижим вищиром гієни — тим виразом бридкої й страхітливої хижості, який так вразив Ель-Сейфа у мить загибелі «Ель-Ріха». Це було жахливе видовище, і багато хто з жителів Массауа ледве пізнавали в мерцеві свого давнього, добросердечного приятеля й гостинного господаря.

Так скінчили життя всі ті, кому випало грати в цій історії провідні ролі — хай добрі чи лихі: Ель-Сейф, Шоа й Гамід… Аль-Саїд, його син Абдаллах і його двоюрідний брат Азіз… Бабелон, Попастратос і хадж Шере… Проте лишилися жити ті, що грали найпершу роль — численні, безіменні ловці перлів. Ті з них, які брали участь на чолі з Ель-Сейфом у коротенькій подорожі до щасливої землі — тобто в першому в історії Червоного моря повстанні