Читати книгу - "На волю!"

Вогнелап сидів збентежений. Синьозірка продовжила:

— Я сказала всьому Клану, що це лише п’яте життя, бо не хочу, щоб вони боялися за мою безпеку. Але ще два життя — і мені доведеться покинути вас, аби приєднатися до Зоряного Клану.

Вогнелап гарячково міркував. Чому вона каже це йому?

— Дякую, що поділилася цим зі мною, Синьозірко, — з повагою промуркотів він.

Синьозірка кивнула:

— Я втомилася. Можеш іти. А, Вогнелапе! Я не розраховую на те, що ти комусь переповідатимеш цю розмову.

— Звісно, Синьозірко, — відповів Вогнелап, вибираючись назовні крізь лишайникову запону.

Довгохвіст усе ще сидів біля входу. Вогнелап проминув його і попрямував до свого кубла. Він ніяк не міг збагнути, яка частина розмови із Синьозіркою більше збила його з пантелику.

Раптом він завмер на місці від крику, що долинав із ясел. Морозошубка з розпушеним хвостом і широко розплющеними від переляку очима блискавкою вискочила на галявину.

— Мої кошенята! Хтось забрав моїх кошенят!

Тигрокіготь підійшов до неї і оголосив цілому Клану:

— Швидко, обшукати табір! Білошторме, залишайся на місці. Вояки, чатуйте на межах табору. Новаки, обшукайте всі кубла!

Вогнелап кинувся до найближчого вояцького кубла і пірнув досередини. Порожньо. Він порпався лапами у підстилці, однак від кошенят не було ні слуху ні духу.

Він вискочив назовні й кинувся до свого кубла. Круколап і Сіролап уже були всередині, відсували гнізда, обнюхували кожен закапелок. Порохолап і Пісколапка обшукували кубло старійшин. Вогнелап облишив їх і гасав від одної купини трави до іншої, засовуючи туди свою морду, незважаючи на кропиву, що жалила йому носа. Ніде не було жодного сліду кошенят. Він оглянув табір. Тут і там бігали вояки, принюхуючись до повітря.

Раптом Вогнелап помітив Жовтоіклу віддалік. Вона вибиралася назовні крізь незахищену частину ялівцевої стіни. «Вона, мабуть, вловила запах», — думав він, кидаючись їй услід, хоча кішка уже й зникла серед зелені. Поки він добіг до стіни, її навіть і слід прохолов. Він принюхався до повітря. Ні сліду кошенят, лише гіркий запах страху Жовтоіклої. Чого вона боялася?

Із кущів за яслами долинув вереск Тигрокігтя. Усі коти кинулися туди на чолі з Морозошубкою. Вони з'юрмилися так тісно, як тільки могли, намагаючись розгледіти щось у густезному підліску. Вогнелап проштовхався наперед і побачив Тигрокігтя, що стояв над нерухомою купкою плямистого хутра.

Плямолистка!

Не вірячи своїм очам, Вогнелап витріщився на її бездиханне тіло. Лють здіймалася темною хмарою у нього всередині, кров шумувала у вухах. Хто це скоїв?

Синьозірка пройшла крізь юрбу і спинилася над медикицькою:

— Її вбив укус вояка, — м’яко нявкнула вона.

Вогнелап витягнув шию і побачив один-єдиний укус ззаду її шиї. У голові в нього запаморочилося, все перед очима потемніло.

Навіть крізь скорботу Вогнелап усе одно розібрав сказану впівголоса фразу позаду юрби, яка зрештою переросла у єдиний пронизливий вереск:

— Жовтоікла зникла!

Розділ 21

— Жовтоікла вбила Плямолистку і забрала моїх кошенят! — зарепетувала Морозошубка.

Інші королеви помчали до неї і спробували її заспокоїти, облизуючи й голублячи, та Морозошубка відштовхнула їх і завила від горя у призахідне небо. Ніби у відповідь, воно зловісно загриміло, і холодний вітер скуйовдив її хутро.

— Жовтоікла! — прошипів Тигрокіготь. — Я завжди знав, що вона зрадниця. Тепер ми зрозуміли, як їй вдалося перемогти воєводу Тіньового Клану. Це було сплановано, щоб вона змогла влитися в наш Клан!

Вгорі вдарила блискавка, підсилюючи слова Тигрокігтя білим спалахом. Над лісом прогуркотів удар грому. Вогнелап не міг повірити своїм вухам. Його думки роїлися, затуманені горем. Невже Жовтоікла справді могла вбити Плямолистку?

Над враженим мурмотінням пролунав голос Темносмуга:

— Синьозірко! Що ти на це скажеш?

Коти замовкли і повернули голови до своєї провідниці.

Синьозірка обвела поглядом натовп котів і зрештою спинила його на тілі Плямолистки. Впали перші краплі дощу, виблискуючи росою на гладенькому хутрі медикицьки.

Синьозірка повільно моргнула. У її очах був невимовний смуток, і на мить Вогнелап злякався, що ця нова смерть стане для неї останньою краплею. Але коли провідниця розплющила очі, вони палахкотіли люттю, яка показувала її намір помститися за цей жорстокий напад. Вона підвела голову.

— Якщо Жовтоікла вбила Плямолистку і викрала кошенят Морозошубки, то нехай не чекає пощади.

Натовп схвально занявчав.

— Але ми повинні почекати, — продовжувала Синьозірка. — Надходить гроза, і я не хочу ризикувати іншими життями. Якщо Тіньовий Клан забрав наших кошенят, то їм поки що не заподіють зла. Я підозрюю, що Зорелом хоче зробити їх новаками свого Клану, або ж використати як заручників, аби змусити нас дозволити їм полювати на нашій території. Як тільки мине гроза, патруль вирушить за Жовтоіклою і поверне наших кошенят.

— Ми не можемо гаяти час, інакше дощ змиє запахи! — запротестував Тигрокіготь.

Синьозірка нетерпляче смикнула хвостом.

— Якщо ми зараз відправимо патруль, то дарма витратимо зусилля. Все одно запах змиється до того часу, як ми підготуємося. А якщо дочекаємося кінця грози, у нас буде більше шансів на успіх.

Клан замурчав на знак згоди. І хоча день ще навіть не дійшов до сонцепіку, небо все темнішало. Коти були спантеличені блискавкою і громом і погодилися з настановами провідниці.

Синьозірка подивилася на воєводу.

— Тигрокігтю, я б хотіла обговорити з тобою наші плани, якщо ти не проти.

Тигрокіготь кивнув і поважно пішов до гнізда Синьозірки, але провідниця вагалася. Вона глянула на Вогнелапа, даючи йому знак порухом хвоста і вусів, що хоче поговорити з ним наодинці.

Інші коти зібралися навколо Плямолистки, щоб поділитися з нею язиками. Їхні волання підсилювалися звуками грому. Синьозірка пройшла повз них до тунелю з папороті, який вів до помешкання Плямолистки.

Вогнелап тихо проминув журних котів і прослідував за провідницею. Під папороттю було темно. Буря заслонила ранкове сонце, і навколо була ніби ніч. Дощ посилився, шумно стукаючи об листя, та принаймні на галяві Плямолистки був притулок.

— Вогнелапе, — нявкнула Синьозірка, коли він підійшов до неї, — де Жовтоікла? Ти знаєш?

Вогнелап ледве її чув. Він не міг не згадати той раз, коли він востаннє був на цій галявині. Образ Плямолистки, що виходила зі свого помешкання, її блискучого хутра, що переливалося на сонці, спалахнув у його голові, і він заплющив очі, щоб зберегти його.

— Вогнелапе, — гаркнула Синьозірка, — ти повинен залишити свою журбу на потім.