Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Той факт, що в моїх речах хтось копирсався, в тому числі й у білизні, не дуже тішить. Але нагадую собі, що це те, що найменше мене має зараз турбувати. Головне, що мої речі привезли, причому години за дві. Денис навіть зійшов до милості пояснити мені, що мене не пустили, бо будинок потрібно було перевірити, чи там безпечно, в тому числі й на пристрої для прослуховування і приховані камери. Коли мама одужає, вона зможе туди повернутися, а поки наш дім теж буде під наглядом.

Телефон у мене теж забрали, пояснивши, що перевірять, чи він "чистий", і повернуть. Провели до кімнати, яка на найближчі кілька місяців буде моєю. До спальні примикає ванна кімната, що не може не тішити, адже не доведеться виходити зайвий раз. Просторо, зручно, доволі затишно. Звісно, почуватися як вдома я навряд чи тут зможу. Та і я в гостях, хоч і надовго. Шкода тільки, що замків на дверях моєї кімнати немає, проте охоронець не увійшов, поки не отримав від мене дозволу.

Отримавши свій гаджет назад, одразу дзвоню Ясі. А ще помічаю, що в мене з'явилося кілька нових контактів у телефонній книзі — охорона, персонал, і всі виокремлені в групу "важливо".

— Капець вони брутали! — обурюється Яся сходу. — Проте я можу бути спокійною за твою безпеку.

— Думаєш?

— Впевнена. Сподіваюся, в гості до тебе мені приходити дозволять. Ну або тебе випускатимуть. До речі, а як із навчанням? Їздити будеш? Тут лишилося пару тижнів.

— Не знаю. Треба буде запитати. Проте мені складно уявити, як я ходитиму на навчання із двома шафами. Та навіть з одним Денисом тим…

Яся хихикає, і мені стає легше. Ми ще теревенимо деякий час, настрій покращується, особливо коли під бурхливі фантазії Ясі я уявляю вираз обличчя Міхи, якщо він раптом надумає зачепити мене, а поруч буде Денис… 

Закінчивши розмову, лягаю на ліжко й дивлюся у стелю. Почуваюся виснаженою, але це не заважає думкам скакати метушливо з однієї на іншу. В голові визріває маленький план помсти. Що як попросити Костянтина повернути мій байк? Можливо, він має вплив, щоб натиснути на Славчуків і трохи приструнити їх? Мама казала, що вони такі відсотки зажадали, знаючи, що у нас безвихідна ситуація…

Але це потім, поки що потрібно розібратися з поточними проблемами.

Господи, я завтра вийду заміж? Не так я собі уявляла найближче майбутнє. Не з тим уявляла…

Від думки про Свята серце болісно щемить, в горлі стоїть грудка, на очі навертаються сльози. Усвідомити факт, що він міг так зі мною вчинити — не виходить. Головою розумію, але серце відмовляється приймати реальність. І ще болючіше від того, що часточка його зароджується в мені. Я сподівалася, що ми зможемо стати сім'єю, але йому це не потрібно.

Час до вечора проводжу, не виходячи з кімнати. Нічого не хочеться, накриває апатія. Почуваюся використаною, непотрібною. Він міг би сказати, що не може допомогти, що це йому не під силу, я б зрозуміла. Але ось так, ніби якусь… Я ж кохаю його. Здавалося, що й він до мене щось відчуває.

Треба змусити себе перегорнути цю сторінку, забути й жити далі. Тільки погляд постійно падає на телефон, а руки сверблять якщо не подзвонити, то хоча б написати. Звісно, я цього не робитиму. Хай я дурненька й наївна, але гордість у мене є. Якщо я йому непотрібна, принижуватися я не збираюся.

Ближче до вечора в мої двері стукають. В кімнату зазирає жінка років тридцяти, представляється Мартою й каже, що за пів години приїде господар. До того часу я маю бути готовою й спуститися на вечерю. І це та сама Марта, до якої я маю звертатися в разі потреби? Щось не дуже вже хочеться. Краще вже Денис, якщо обирати з цих двох. Ні, вона й розмовляла чемно, і на перший погляд усе нормально. Але її погляд… Таке відчуття, що вона заочно мене за щось ненавидить. Зрозуміти б ще за що.

Хоч і немає жодного бажання кудись виходити, але змушую себе встати, швидко прийняти душ і нарешті переодягнутися. Я як приїхала, так і впала на ліжко, зайнята іншими думками. Волосся збираю у хвіст, телефон за звичкою беру із собою й прямую до їдальні, куди мене проводить Денис, який, мабуть, весь день чатує під дверима. Навіщо мене стерегти, якщо я в будинку, де й так купа охорони?

Втім, це мене не те щоб хвилює, просто цікаво. 

У просторій кімнаті стоїть стіл, на якому хатня робітниця саме розставляє страви й столове приладдя. На мене не звертає уваги, поспішає, вправними рухами виконуючи свою роботу. Встигає якраз на ту мить, коли до їдальні заходить Костянтин, несучи із собою його гнітючу ауру. Дівчина швидко йде, жодного слова не сказавши й навіть не поглянувши в бік господаря. Таке враження, що тікає. Але й Костянтин не звертає на неї уваги. Його пронизливий погляд зосереджений на мені.

Він мовчки сідає за стіл, накладає собі страви. Самим лише кивком вказує мені, щоб теж їла. Як не дивно, апетит прокинувся звірячий. Може, через запахи, а може, тому, що востаннє я їла ще вранці, здається. Відволікаюсь на їжу, в тиші вечеряємо, а коли закінчуємо, Костянтин підводиться й коротко наказує:

— Ходімо.

Йду за ним, не дуже придивляючись до обстановки. Все одно цей будинок не стане моїм домом, не варто й звикати. Відчинивши одні з численних дверей, він пропускає мене вперед. Зважаючи на все, це кабінет, бо крім столу, кількох крісел і дивана тут більше нічого немає.

— Сідай, — звучить черговий наказ. Саме наказ, бо попри м'який тон у нього якось так виходить говорити, що не послухатися дуже важко. Вочевидь, звичка командувати, яку нічим уже не викорінити.

Я сідаю за стіл, а за хвилину переді мною з'являється тека, в якій лежить договір. Швидко, однак. Але ж це добре, правильно? Розумію, що так треба, але все нутро опирається. 

— Я можу дізнатися, як там мама? — запитую, відтягуючи час. Звісно, стан мами мене хвилює насамперед, але й рішення, яке я вже прийняла, втілити в життя нелегко.

Я ж навіть не запитала, що саме з нею сталося, все так швидко відбулося, що зовсім із голови вилетіло.