Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Кіра зрозуміла, що Ігор знущався з неї, бо вона дозволяла. Тому що сама вважала себе слабкою. Дурною. Безглуздою. Тупою боягузливою куркою. Вона сама, своїми руками видала йому ліцензію на образи та приниження. А він просто взяв. І із задоволенням скористався.

Її нинішня самооцінка коштувала їй трьох років безперервного навчання рукопашному бою. І плювати, що проти нього вона ніщо, що він у тисячу разів сильніше-швидше-спритніше. Він не зможе більше завдати їй шкоди. Ніхто не може образити того, хто не готовий образитися. А вона не готова. Вона більше не ображатиметься і не литиме сльози.

Він зробив їй боляче сьогодні. Вона відповіла йому тим самим. Змогла. І нехай зі сльозами на очах, але вона спромоглася дати відсіч. І зможе ще й ще.

Вона готова до протистояння.

Несподівано для себе Кіра зрозуміла, що посміхається. Не тією звичною милою посмішкою слухняної, доброї дівчинки. А якоюсь новою, більше схожою на звірячий оскал, зухвалою, самовпевненою. Такою схожою на його...

Вже засинаючи, балансуючи десь на межі між сном і реальністю, Кіра помічає, що з нетерпінням чекає на його наступний крок. З цікавістю чекає на його нову помсту за зламаний телефон і принизливий удар у пах.

Здригається від усвідомлення цього, але очей не розплющує і через секунду провалюється в сон.